Юрий Винничук - Мальва Ланда

– А-а-а-а! Гр-р-р-р! Гарррр! Уа-уа-у-у!

То не грім загримів, не блискавка заблискала, не земля розверзлася… то не вітер дерева пригнув, не вулкани вибухнули, не гурагани промчали… то три зацні панни-милоданни, три горлички залюблені, три мавки, знетямлені від кохання, накинулися на свого лицаря, пана свого Бумблякевича, повергли його горілиць і заходилися ласувати, від розкоші чавкаючи, сьорбаючи, слиною сходячи… І здалося вже бідолашному, що ті фурії, заковтуючи прутня, можуть, не хотячи, і його самого заковтнути – такі уже в них глибоченні ротиська виявилися, так уже вони втягували в себе, що було враження, наче напало на нього три лютих пилосота і висмоктують всю живу силу від чубка до п’ят… Коли ледь-ледь розплющив повіки, то з радістю побачив чисте небо угорі – воно не розсипалося на скалки, не пропало, вистояло всі буревії і грози… Розплющив очі повністю – побачив, як високо підстрибує Лідія, а дві сестри пестять його і лизькають, наче цукерку. Лідія злітала вгору, і разом з нею злітало чорне волосся, воно вкривало її так надійно, що всі потворні частини тіла пропали, і піймав себе на тому, що дивиться вже на неї без огиди, ба більше, тепер чомусь забаглося побачите голе тіло карлиці, і він розгорнув руками теє волосся й уздрів Саудівську Аравію – жовті ласкаві піски, мерехтливі і пильні, готові у будь-який мент засмоктати тебе й поглинути, дві молоді оази, зволожені дощем і осяяні сонцем, а внизу чи то оманливий Оман, чи то ебеновий Ємен, весь оточений фініковими пальмами, там добувають нафту, помпують її невпинно й нема їй кінця, о Оман, о Аллах, бісмаллах, Аллагі акбар Магомет расул -

Зблисло сонце, тисячами стріл вп’ялося в очі, зойкнула і застогнала Лідія, повалилася безсило, звиваючись і розвиваючись, мов ящірка, видобуваючи скавуління з себе і стогін глибокий, мов з дна колодязя… На місце її інша вершниця вистрибнула – наймолодша Соломія – і помчала диким чвалом через усі пустелі й степи, підганяючи спіненого оґера. Вся в розкошланих нетрях волосся, крізь яке раз по раз прозирали закличні вогні очей і розпашілих вуст. Руки простяг і розгорнув темне сплетіння орхідей і побачив індійську пагоду, витесану зі слонової кости, вся вона оздоблена тілами коханців, білими і тендітними, що в обіймах забули про світ і змилили день з ніччю. Та кохались вони не лише між собою, але кохались також і з білими птахами, котрі пишалися вигинистими шиями, довгими стрункими ногами і пінявими хвостами. Кохалися з птахами на землі й на високих деревах, в леті між хмар і на хвилях озер, в мерехтінні гірських туманів, надпивши Соми в Шаріяна-ваті, силу сили в себе впиваючи, соки Індри розбризкавши – ом! ом! падме хум! -