Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Ах, маєте рацію, дорогий пане, – повернула до нього голову Емілія. – Не вистачає. А так би хотілося!

У відповідь сестри засміялися, пустотливо зиркаючи на Бумблякевича, а він сам почервонів і постановив собі взагалі ні про що не думати.

– Так не можна, – сказала Лідія. – Щоб зовсім ні про що не думати? Мозок відразу почне трухлявіти, заростати мохом і грибами, братися плісенню і витікати через вуха. Знала я одного пана, що йому мозок геть витік з голови, і коли було вітряно, то в черепку йому гуло, наче в гладущику. Усіх псів, бідачка, лякав. Мусив потім натовкти в голову різної різнятини, щоби не було вже так пусто, і якось живе.

– Ще ніколи не здибав я таких мудрих жінок, – похвалив карлиць Бумблякевич.

Вони пройшли через сад і опинилися перед горами сміття.

– Це і є смітник, – сказала Емілія.

– А це – Море Борщів, – показала Лідія на велику червону калюжу за смітником.

Бумблякевич був убитий.

– Боже! Ви скисли так самісінько, як і цей борщ, – зауважила Соломія.

– Оце Море Борщів? – спитав з таким розпачем у голосі, що вже сумнівів не було – сподівався побачити щось зовсім інше.

– Розумієте, наша мама варить щодня борщ, а ми його так переїлися, що досить нам і двох ложок, а решту доводиться виливати, – пояснила Емілія. – Проте вона й далі продовжує варити цей борщ. Хоч він нам уже в печінках сидить. От за багато літ, виливаючи борщ у одне й те ж місце, витворили ми оцю вічну калюжу, котру й прозвали Морем. Стільки сюди вже борщу виллято, що земля не приймає, і він залишається на поверхні. І з кожним роком територія Моря все зростає і зростає, а минулого року тут навіть втопилося порося.

– Коли ми його добули, воно було геть червоне, – сказала Лідія.

– І зварене, – сказала Соломія. – Ми його тут на березі й строщили.

– Ми часто тут граємося, – сказала Емілія. – Наприклад, пускаємо кораблики. Вчора я запустила корабель, який назвала «Троєю». Це був трищогловий бриг. Соломія і Лідія наліпили з хліба морців, і ми відправили їх у подорож.

– То була розкішна мандрівка, – замріяно похитала голівкою Лідія. – Нам здавалося, наче ми самі пливемо на тім кораблі і море б’ється хвилями і гойдає нас, а чайки співають і кличуть усе вперед і вперед до незвіданих берегів…

Бумблякевич слухав, затамувавши подих.

– Але потім матуся покликала нас обідати, – продовжила Соломія. – І знову нас чекав той клятий борщ. Ми з’їли по дві ложки і вилляли решту в баняк. Потім, правда, їли ми рідкісний смаколик – драглі з начиненої щуки. За тією щукою ми зовсім утратили пильність і не помітили, як матуся вхопила баняка зі зливками й пішла на смітник… Коли по обіді прийшли ми сюди – було вже по всьому…

– Матуся, видно, вилляла борщ просто на наш корабель, – зітхнула Емілія. – І він, бідолашний, потонув…

– На березі я знайшла тільки одного-єдиного морця, – мало не плакала Лідія.

– Що? – стрепенувся Бумблякевич. – А де він? Що з ним?

Карлиці поглянули на нього з подивом.

– Що з вами? Ви такі перестрашені! – спробувала зазирнути йому в очі Соломія.

Нічого, нічого, жодних думок, тут просто співпадіння, мусиш зберігати спокій і думати про приємне, а що в нас приємне? Лютеція! Лютеція!

– Я лише хотів спитати про того морця, що ви його знайшли на березі.

– О-о, ми занесли його до хати, – сказала Емілія. – Колись збудуємо нового корабля і відправимо того морця в далеку мандрівку. А поки що він спочиває у новому пуделку.

– Обідати! – пролунав голос старої.

– У вас буде чудова нагода поласувати смачнющим борщем, – сказала Соломія, і сестри, засміявшись та побравшись за руки, побігли впідстриб до хати.

Подався за ними й Бумблякевич, розмірковуючи над оповідкою карлиць. Чи є в ній хоч крихта правди? Можуть його просто стригти під каламар своїми вигадками. Мабуть, відомо їм більше, ніж кажуть.

Він опустив ложку в миску з борщем і побачив, як море збурунилося і вдарило хвилями в береги. Червоні корали ярини заблимали лютими очицями в глибині дна, табуни сріблястих і золотавих рибок заметалися в пошуках сховку і залягли в густому намулі. Малюсінька, мов мачинка, русалка вистрибнула на ложку і, з’їхавши по ній, наче по ковзанці, шубовсьнула в червоне море.

Стара налюбуватися не могла, з яким завзяттям він уплітає борщ. Проте її доньки ледве подолали кілька ложок і відсунули миски від себе. Після борщу зійшло малинове сонце макітри з пирогами, що потопали у смальці серед рятувальних кругів смаженої цибулі. Карлиці скривилися, але Бумблякевич накинувся на макітру так, що стара не втрималася: