Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Що? На яку корону? – здивувалася Емілія.

– Ми нічого не чули! – сполошилася Лідія.

– Ми нічого не знаємо! – забідкалася Соломія.

– Шруботяги рід свій ведуть від короля Данила. Отже, ви є прямі спадкоємниці його корони. Адже ви останні з цього роду, чи не так?

Сестри перезирнулися заклопотано.

– Гадаєте, що ми останні? – спитала Емілія.

– По смерті княгині і її сина – так.

– Але в тім-то й клопіт, що невідомо, чи справді вони загинули, чи ні, – відказала Лідія. – Це нас дуже цікавить. Мусимо за будь-яку ціну там дістатися і звідати.

– А що будете робити, коли виявиться, що й справді вони загинули?

– Тоді ми поселимося у замку. Або якщо це монастир, то пострижемось у черниці. Адже ми такі цнотливі! Такі цнотливі! – закривлялася Соломія.

– Чому ж ви досі туди не подалися?

– А ми не можемо.

– Ми маленькі.

– У нас ніжки худенькі.

– А там брили кам’яні, потічки льодяні, нетрі непрохідні.

– Ми б там загубилися, в травах заплуталися, в струмках потопилися.

– Нас вовки б роздерли, сови розірвали б, комарики б випили.

– Ось помацайте тільки, які в нас тонюсінькі ніжки, – стала коло Бумблякевича Соломія і, взявши його за обидві руки, притулила долонями до своїх стегенець.

Соломія змусила його провести долонями по ногах зверху вниз, виразно при цім розкошуючи і переступаючи з ноги на ногу. Стоячи, була нарівні з Бумблякевичем навсидячки. Якби не завелика голова та ще й з копицею такою, як подушка, то скидалася б хутше на дівчисько-школярку, аніж на дівицю вповні літ і розвою, чи то пак, недорозвою.

– І мені, і мені помацайте! – защебетали воднораз Емілія з Лідією та, відштовхнувши Соломію, зайняли її місце.

Бумблякевич і їхні ноги обмацав, упевнившись, що таки важко було б їм через гори мандрувати. А під долонями відчув клекотіння гарячої крови, знервоване биття живчиків і вже знав, що досить йому зблудити рукою убік і торкнутися малесенького напнутого вітрильця животика, як ураз спалахне той вогонь, що зараз тіль-тіль вглибині десь жевріє, і займеться полум’ям вся альтанка разом з виноградом і садом, і всеньке місто спалає, згорить, мов пуделко сірників…

Та всьому надходить кінець, скінчилося обмацування, і дівчатка мусили сісти на свої місця, все ще глибоко дихаючи, наче щойно спустилися з гір.

– А бачите, – першою озвалася Соломія. – Ніяк нам туди не дібратися. Але якби ви узяли нас із собою, то ми б вам охоче дорогу вказали.

– Тільки треба нас переносити через брили, та через струмки, та через ями, – сказала Емілія.

– Не бійтеся, це не важко, – втішила Лідія. – Ми малесенькі, як пташечки. Нас можна і на одній руці втримати. Ми зовсім легенькі. Боїмося у вітер на вулицю вийти, щоб не здмухнуло нас і не знесло в нетрі глибокі.

– Гм-м… – мрукнув Бумблякевич. – Якщо ви й справді знаєте дорогу, то я охоче вас візьму з собою.

– Чудово! – заплескала в долоні Емілія. – Завтра можемо й вирушати. Нам треба підготуватися до подорожі, прихопити харчі. А вам у жодному випадку не варто висовувати носа в місто. Перебудете в нас. Інакше є великий ризик, що пан Ліндер вистежить вас і арештує.

– Чому він має мене арештувати? – не зрозумів. – Хіба я щось чиню недозволене?

– Звичайно. Ви хочете покинути містечко, а це вже злочин.

– Але ж мене ніщо не в’яже з вашим містечком, то чому б не мав права піти звідси, куди мені заманеться?

– Кожен прибулець – наче муха, що потрапила в павутину. Не може вона вирватися і край, – сказала Емілія.

– Або муха, що потрапила у варення, – сказала Лідія.

– Або муха, що потрапила в борщ, – сказала Соломія.

– Чи чули ви щось про Море Борщів? – запитав Бумблякевич.

Карлиці враз зробили здивовані міни і тільки мовчки перезиралися.

– Звідки вам відомо про Море Борщів? – спитала Емілія.

– Та так… хтось розповідав… – ухилився від відповіді Бумблякевич. – А чого це вас так схвилювало?

– Хіба нас схвилювало? – спитала в сестер Емілія.

– Ніколи в житті нас подібні речі не хвилювали, – відказала Лідія.

– Хіба можемо ми при наших тендітних організмах ще й хвилюватися? – здвигнула плечима Соломія.

– Море Борщів знаходиться за смітником, – повідомила Емілія зовсім спокійно, але ці слова подіяли на Бумблякевича, мов нашатирний спирт.

– Можемо вам показати, – запропонувала Лідія.

– Це зовсім близько. В глибині саду, – додала Соломія.

– З превеликим задоволенням, – втішився Бумблякевич.

Хто б подумав! Море Борщів зовсім поряд! А що це означає? А це означає, що коли піти в протилежному напрямку, аніж ішов учора, то можна потрапити у замок і куди легшим шляхом, аніж через гори й нетрі. На біса йому тоді оці карлиці – ой! – ой! – ой! Заткайся, дурню, вони думки читають, знають, шляк би впік мене, все чудово, прекрасно, і сестрички прекрасні – які граційні, які солоденькі, як мармулядки готові на бля… блям-блям, а сад, а сад – просто справжній ліс, головне побільше думок, затуманити все, закутати, заплутати, щоб зблукали і нічого не зловили, – сад! яка розкіш! і три кароокі кралі! Ось вони вишивають переді мною, ведуть мене до Моря Борщів, три грації, три парки, три шпарки, ніжки, як в горобчиків, дрібу-дрібу-дрібушечки, дупці гуц-гуц-гуц, то в них і дупці є? – о йолоп! – аякже, певно, що є, і які – кругленькі, маленькі, мов два яблучка, ні – два персики, ні – дві абрикоски, ні – дві вишеньки… тільки хвостика не вистачає…