Юрий Винничук - Мальва Ланда

Далі поколупався пальцем у носі й, видобувши з ніздрів якогось козака, оглянув його з усіх боків, витер об штани і чхнув смачно, як ото чхати вміють хіба одні козарлюги.

– Ану! Тепер по мєстам! – гримнув так, що враз усі овечки погнали до кошари цілим кошем на ясні зорі п’ятикутні, на тихі води полинні…

Бумблякевич звів голову, обважнілу видінням, струснув нею – посипались на обрус дзеркальні скалки…

– Ну? – хтось запитав нетерпляче.

– Так-так, – тепер уже пригадую… – Там суцільна Туреччина, ясир її маму.

– Чи я не казав? – переможно глянув на товариша пан Курделя.

Пан Кузеля сумно похилив голову і сказав:

– Ми приречені жити тут, а не деінде. Часом почуваюся манюсіньким коліщатком велетенського дзиґаря. І не те мене непокоїть, що хтось мене щоднини накручує, а що не знаю, хто се робить. Хочеться причаїтися, завмерти й, примружившись, підглянути тую верховну руку з ключиком…

Бумблякевич здивовано споглядав обох радників, котрі поволі втратили всю пиху й вагу і перетворилися на звичайних людей, закопаних по горло у свої клопоти. Але що йому до їхніх проблем? Будь-яка спроба розповісти, яким чином сюди потрапив і в якому світі досі жив, очевидно, сприйметься як божевілля. Але хтось мусить знати ВСЕ, мусить знати, як вибратися з С. і де знаходиться Море Борщів, а де Туреччина… І тою особою був пан бурґомістр.

– Чи не було ще відомостей від пана бурґомістра?

– Ще не прилетів. Чекаємо з дня на день, – відказав Кузеля.

– Знаєте що… спало мені на думку… Поки його нема… – Бумбликевич тягнув і недоговорював, аж радники від нетерплячки їли його очима. – Може б, проникнути до його кабінету і… подивитися мапи…

Обидва радники голосно видихнули щойно затамоване повітря.

– По-перше – це божевілля! – твердо мовив Кузеля. – А по-друге, мапи він бере з собою.

– Мусить мати кілька тих мап. І не бачу тут жодного божевілля. Божевіллям є якраз приховування їх навіть від таких державних мужів, якими є ви.

Державним мужам цей епітет сподобався, але йому не вдалося стерти з їхніх облич страху. Кого вони бояться? Бурґомістра?

– Він просто не знає пана Ліндера, – сказав, киваючи на Бумблякевича, Курделя.

– Ото ж бо й воно, – згодився Кузеля.

– Чому я повинен знати якогось пана Ліндера?

– Якогось? – обурився Кузеля. – Ви сказали – якогось? Але пан Ліндер – це слава і гордість нашого міста. Він – гарантія порядку і закону. Пан Ліндер – комісар поліції. І жоден злочин, який відбувається на нашому терені, ще не вдалося приховати. Всі злочини викрито, всіх злочинців покарано. А тому плянувати, як проникнути у бурґомістрів будинок – марна затія.

– Але чому пан бурґомістр так старанно береже мапи?

– І добре робить, – мовив Курделя. – Що було б, якби тоті мапи потрапили до рук посполитому людові? Навіть страшно подумати! Наше містечко вилюдніло б за одну добу. Хто би тут зостався? Лише старі і немічні… Та ще духи сновигали б від хати до хати і квилили б жалісно. Усе розбіглося б по львовах та віднях, аж закурилося б…

– Чому ви так гадаєте? – спитав Бумблякевич.

– Не гадаю – знаю. Бо сам так учинив би. І він – теж, – кивнув на колегу.

Але той стріпнувся і замахав руками:

– Перестань! Що ти мелеш? – Очі його тривожно забігали. – Не слухайте його. Все зовсім не так. Ми не збираємося покидати С. Хочемо лише на кілька днів вирватися куди-небудь для розривки. Оце і все.

– Та мені до цього й діла нема, – знизав плечима Бумблякевич. – Скажіть мені, чи пан Ліндер часом не буде мав також мапи?

– Що ви таке говорите? – ще більше рознервувався Кузеля. – Звідки нам це знати? Нам взагалі аж нічогісінько невідомо про пана Ліндера. А коли по правді, то ми його й не бачили.

– І не приведи Господи побачитися! – підхопив Курделя.

– Ми його ніколи не бачили і навіть не знаємо, як він виглядає. А найцікавіше, що ніколи й не мріяли про це. Нам і так добре.

– Це дивно, – сказав Бумблякевич. – Вже хоча б завдяки своїм посадам радників мусилиби-сьте з ним бачитися.

– І то було б останнє наше враження від життя на волі, – сумно зітхнув Курделя.

– Ну що ж, тоді я нічим не можу вам помогти, – розвів руками Бумблякевич, встаючи з-за столу.

Обидва радники заквапилися відпровадити його до дверей.

– Сподіваємось, пане Бумблякевич, наша розмова зостанеться між нами? – спитав пан Кузеля.

– За кого ви мене маєте? – зміряв їх очима, потискаючи руки. – Все, що тут мовилося, заберу в могилу.

Пройшовши кілька кроків, озирнувся і побачив у вікні обох радників – привітно махали йому руками. Кивнув їм усміхнено і подався, куди очі вели з єдиним наміром прогулятися затишними зеленими вуличками.