Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Пане Кузеля, але скажіть мені, чому вам так залежить на тому, аби я не подався до замку? – спитав урешті Бумблякевич.

Пан радник зашарівся і перезирнувся з товаришем. Той махнув рукою:

– Та кажи вже, кажи.

– Ну, добре… Пане Бумблякевич, маємо одне малесеньке бажання… Хочемо попасти до Львова.

– І що вам заважає?

– Заважає те, що не знаємо доріг. Потребуємо докладної мапи. Заплатимо вам тих штири тисячі, продайте нам мапу.

– Мапу? – стенув плечима. – Яку мапу?

– Не будете ж ви нас запевняти, що прибули до С. без мапи? Адже це неможливо. Навіть пан бурґомістр літає, керуючись мапою.

– Чому б вам у нього не попросити?

– Не дасть. Це інша тема розмови. У вас є мапа?

– Кажу ж вам – нема.

– Як же ви сюди потрапили?

– На човні.

– По Дністру?

Бумблякевич подумав, що торочити щось про Море Борщів було б нерозважно. Якщо Мартин нічого не втямив, то й ці теж не допетрають.

– Так, – сказав, – по Дністру. Але човен розбився на скелях.

Обидва радники важко зітхнули.

– Як же ви доберетеся назад? – спитав пан Кузеля.

– Назад вже буду шукати дорогу не з міста, а з замку.

– Це безглуздо. Там нема жодних доріг. В горах були обвали…

– Пане Бумблякевич, – звернувся пан Кузеля, – чи не знаєте ви часом, які міста знаходяться вниз по Дністру, бо плисти вгору проти течії ми ніяк не зможемо…

– Що ти вигадуєш? – перебив пан Курделя. – Нащо нам плисти вниз, коли до Станіслава і Львова догори?

– Але ж ти розумієш, що плисти догори безнадійно? Мусимо плисти за течією до найближчого населеного пункту. А звідти добиратися залізницею.

– Ніколи в житті! – перелякався пан Курделя. – Вниз за течією Туреччина! Пропадемо, як руді миші!

– Але власне хтів би вияснити в пана Бумблякевича, чи зіправді там Туреччина, – вперся пан Кузеля.

Тепер вони обоє звернули очі на гостя й чекали. Що мав їм повісти? Він взагалі не орієнтувався, що довкола діється. Про яку річку мова, коли він не бачив жодної річки? А якщо вже й має бути якась річка і якщо це Дністер, то вниз за течією – Буковина. Коли Буковина була під Туреччиною?… Ну, принаймні в 1913-му там уже господарювала Австрія.

– Ми ще в школі вчили, що там має бути Туреччина, – вирятував його Курделя. – А турки тільки й чекають, аби до них хтось приплив та просто в лапи попався.

– Але пан Бумблякевич ще нічого не сказав, – з надією проказав Кузеля.

Бумблякевич набрав задумливого вигляду, наморщив чоло високе і ясне і вдав, наче розглядає уявну мапу на вишиваному обрусі, уважно стежачи за пальцем, який обводив кордони. Сказати, що нема там жодної Туреччини, не так просто, бо ж певності таки не було. Адже, якщо є Море Борщів, то чому не об’явитися й Туреччині? Крім того, хтозна, може, це зовсім не та сама Туреччина, а якась інша, і впадає вона в Море Борщів. А то ще, ого-го, може, ця Туреччина лежить на самому дні Моря, в гущі покраяних буряків, моркви, петрушки, цибулі, русалок, блакитних небес, шаткованих буйних степів, соборів, начинених літурґіями і печених у власному соціумі на біблійному вогні, пухких вареників – ша! – у кожному з них спочиває козацька душа, в гущі посічених наших голів, вуджених кобзарських язиків, тушкованого чорнозему в Дніпровій підливі, а ще ж – славний Запорізький Січеник гетьмана Кагановича, що здибив гнідого коня і вказав булавою на братню Мордовію – слава! слава! слава! Бумблякевич глянув на обрус, примружившись, і враз побачив, як сколихнулася зелена тирса, як вилетіли вершники з балки та гримнули на весь голос: «По-о-пе… по-о-пе-реду Каганович!» А степ одізвався луною, і пан гетьман, зблиснувши золотими зубами, гаркнув до свого війська:

– Чи волите під султана лягти турецького, віри басурманської, чи під короля польського, віри лядської, а чи під царя-батюшку московського, єдиноутробного, віри вірної? Бо ж не виграє нас ніхто так удатно, як Москва-матушка, на всі боки перевертаючи, у всі шпари нам зазираючи, прутня свого самодержавного просто в писок запихаючи, аби мав козак що посмоктати та чим покріпитися та московськими щами упитися.

– Волимо під Москвою жити – не тужити! – підхопили козацькі лави – і полетіли у небо шапки і чоботи, шаблі і пістолі, чепчики і пантофлі, кобзи і бандури, хрести й ікони, руки і ноги…

– Дайош дружбу народів! – кинув у юрбу гетьман.

– Гурра! Ура! Дайош! – застрибали, зацвірінькали козаки, замахали рученьками з утіхи.

А гетьман збив на потилицю кашкета, глянув у небо й сказав:

– Навіки разом!