Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Чи ця історія має щасливий кінець? – спитав Бумблякевич.

– Аякже, звичайно, що має. Тепер я вдівець і підшукую собі нову партію, – сказав пан Кузеля. – Через те я й кажу: читання до добра не доведе. Ми давно вже збагнули, чого варті львівські газети, і намагаємось їх не читати. Ліпше вже коломийські або віденські. Там як з цісаря почнуть, то так на цісареві й скінчать. Принаймні знаєш, що десь на світі хтось живе по-людськи.

– Здається, ви зайве пашталакаєте, – процідив крізь зуби пан Курделя. – То скільки там обіцяно винагороди?

– Чотири тисячі.

– І ви поласилися на сесі юдині срібняки?

– Чому юдині? Хіба я комусь бажаю зла?

– А чому ви заколочуєте наш спокій? – напосідав пан Курделя. – Прийшли сюди, нишпорите, різні там питання ставите… Чому?

– Чому ви втручаєтесь у чуже життя? – підтримав його пан Кузеля. – У вас же є якесь своє зайняття. Є? Яке?

– Я історик літератури.

– Що? Ви хочете сказати, що ви вивчаєте історію написання таких романів, як «Таємниця пантальонів»? – витріщив очі пан Кузеля.

– Ні, я вивчаю цілком пристойні твори.

– Гм… – він недовірливо подивися на Бумблякевича і сказав: – Добре. Нехай так. Вивчайте. Робіть кар’єру. Але чому ви зараз ні сіло ні впало обрали ролю нишпорки, га? Хочете проникнути до замку? З якою метою? Духи – це вигадка. Це щоб відволікти увагу. Насправді вас цікавить скарб! Я вгадав? Ви сподівається знайти там скарб.

– А що, там є скарб? – наївно спитав Бумблякевич.

Пани радці розсміялися, це їх невимовно тішило. Як же це важливо мати на озброєнні талант логічних доказів! Вміло провадити диспут – це не абищо.

– Ану, пане Бумблякевич, тільки чесно: що ви насправді потребуєте найбільше – таємницю чи чотири тисячі корон?

Бумблякевич тут не помітив для себе пастки і, щиро намагаючись представити себе в іншому світлі, бовкнув:

– Мені дуже потрібні ці гроші.

Добродії перезирнулися: їм тепер усе ясно.

– Гм… Це не така й страшна сума, – сказав пан Кузеля. – Гадаю, нам вдасться стати для вас добрими самаритянами.

– Що ви маєте на увазі?

– Маємо на увазі грошову допомогу. Коли приїде пан бурґомістр, ми обговоримо це питання і, гадаю, вирішимо його позитивно. Ви отримаєте чотири тисячі, і вам не доведеться дертися кудись на ті скелі, де можна так легко зламати собі карк.

Такого вирішення наш герой не сподівався і, м’яко кажучи, отерп, налякавшись, що так дбайливо вибудувана конструкція може ось-ось обвалитися.

– Я щиро зворушений, панове, але то вже було б надуживанням вашої гостинности. Подумайте самі, яку зливу шахрайства це може породити! До вас почнуть іти, мов на прощу, і кожен удаватиме, що йому страх як хочеться попасти до замку. В той час, коли насправді він лише прагне отримати винагороду. Та це ж вас, панове, зубожить до краю! Подумайте добре.

Обидва радники мовчки жували сир. Ще хтозна, як до їхньої ідеї поставиться пан бурґомістр. Може, й справді взяли на себе забагато. Ну, що ж, вони можуть і не квапитися. Часу ще доволі, а доки не прибуде пан бурґомістр, про мандрівку до замку нема чого й думати.

– Гм-м… е-е… м-м… – видушив пан Кузеля. – Може, маєте рацію. Зачекаємо пана бурґомістра.

– Дозвольте вас запитати щось не зовсім скромне… – звернувся до них Бумблякевич. – У мене таке враження, що вам би дуже не хотілося, щоби я потрапив до монастиря і розкрив його таємницю. Чи не так?

– Але ж ми вже казали – жодної таємниці не існує. Це все вигадки, – спробував викрутитися пан Курделя.

– Е ні, існує. І особливо вночі, – завдав їм остаточного удару.

Панів радників мов струмом прошило.

– Ага! То ви вже бачили! – вигукнув пан Кузеля.

– Ага! То ви вже чули! – вигукнув пан Курделя.

– Але це ще нічого не означає! – помахав пан Кузеля пальцем перед самісіньким носом у Бумблякевича. – Нічогісінько не означає! Це звичайне марево! Галюцинація!

– А музика? Музика – теж галюцинація?

– І музика. Та ви-но лише згадайте, чи мало у вашім житті було різної мани?

– З маною я таки зустрічався, – чесно визнав Бумблякевич, – але я тоді бачив і знав, що це мана. А тут – зовсім інше. Я бачив освітлені вікна, пари танцюючих, чув розкішну музику, яка мене всього вивертала назовні.

– Пане Курделя, – звернувся пан Кузеля до свого товариша, – а чи не показати нам панові Бумблякевичу, як виглядає справжня мана?

– Ви, може, маєте на увазі…

– Саме так, пане Курделя, саме так. Отже, пане Бумблякевич, запрошую вас до себе на келишок мадери. Десь так за годину. Оце моя візитівка… А, до речі, ви, мабуть, уже зголодніли? Боже мій! Куди поділась наша славна С-ська гостинність? Пане Маєр!