Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Я тут, пане раднику, – озвався голос шинкаря, і стало зрозуміло, що він був десь неподалік і уважно слухав усю розмову.

– Пане Маєр! Що я чую?!

– О, пане раднику! – заломив руки той і закусив зі скрухою нижню губу. – Яка розпука! Я вгадую ваші думки – я не зумів панам догодити!

– Пане Маєр, ми надамо вам можливість виправити помилку. Пан Бумблякевич, учений зі світовим ім’ям, – тут Кузеля підморгнув Бумблякевичу, – перебуватиме у нашому містечку до… м-м-м… вищого розпорядження. Усі витрати пов’язані з його… е-е… гостиною бере на себе маґістрат.

– Я все зрозумів! Я так і думав, що це неабиякий пуриць, а що-небудь поважне. Я їм так і сказав: чую до вас великий решпект, але задурно гостити мені совість не дозволить. Та коли маґістрат бере витрати на себе, я з дорогою душею… Пане Бумбельман, наскільки я міг помітити, ви ще не їли? На обід у нас кролячий печінка в білому вині, налисники з тертий чорниця, кава з молоком, гарбата хинський, цинамоновий булочка… Ага, ще забув – телячий полядвиця. Ум-ц-ц-ц! Пальчики обсмокчете!

– Давайте-давайте, – поплескав його по спині пан Кузеля, – все давайте… А тепер, добродію, дозвольте відкланятись.

До столу підійшла висока струнка дівчина з великими персами. Очі Бумблякевича пробіглися знизу вгору і спинилися на її повному круглому обличчі. Чимось воно було дивне і зовсім не пасувало до цієї худенької статури. Дівчина поставила на столі тарілку з яєшнею, хліб і якесь пійло болотного кольору.

– Що це таке? – обурився Бумблякевич.

– Ваш сніданок, пане, – ввічливо проказала дівчина.

– А де ж кроляча печінка в білому вині?

– Вже скінчилася.

– А налисники?

– Скінчилися.

– Ага. І теляча полядвиця скінчилася?

– Маєте рацію, пане.

– І кава з молоком, і хинська гарбата, і цинамонові булочки?

– Що поробиш, – розвела вона руками. – У нас багато не готують. А нині прибули пани драґуни і все повиїдали.

– Пани драґуни? – здивувався. – Де ж вони їли, що я їх не бачив?

– Та тут і їли. Повна заля була. Хіба не помітили? А-а, та ви ж, певно, зайняті були розмовою з панами радниками.

– Але ж пан Маєр… – підвищив голос.

– Ц-с-с, – перебила його дівчина і, роззирнувшись, швидким рухом тицьнула щось загорнуте в білу серветку. – Смачного, пане.

Бумблякевич провів її здивованим поглядом, потім подивився на згорток. А що, як цей згорток ховає ключ до таємниці замку? Обережно під столом розгорнув тремтячими руками серветку і побачив тонко накраяну полядвицю. Що ж, і це непогано. Певно, я їй сподобався. Далебі, із ситим шлунком набагато легше пірнати в різні таємниці.

– Ви себе дуже необережно поводите, – шепнула йому дівчина, прибираючи зі столу.

– Що? Що ви казали? – не повірив власним вухам, бо хто вона така, що звертає йому увагу.

– Потім поясню…

– Коли?

– Ввечері…

– Але ж…

Та вона вже його не слухала, а відходячи, кивнула на стіл. Коли його стурбований погляд упав на щойно витерту поверхню, то помітив маленький клаптик паперу, рука миттю накрила його долонею і ковзнула в кишеню, очі полохливо оббігли залю. Вже коло дверей наздогнав чоколядовий голосочок Маєра:

– Пане Бумбельман, ви вже йдете?

Це вже друга особа, що дозволяє собі перекручувати його прізвище. Та, перша, згинула жахливою смертю. І він би не заперечував, якби така ж доля спіткала і цього нахабу. Він подивився в жовте тісто рябого обличчя і відчув, як накочується слина, – яке ж ідеальне місце для плювання! Але ще рано, ще не тепер.

– Так. А що?

– Чи смакувала вам наш кролячий печінка?

– Я – вчений світової слави. Почесний доктор Гайдельберзького університету…

– О, браво, браво.

– …і я ще здатен відрізнити кролячу печінку від яєшні, підсмаженої на воді.

– Ґратулюю пана професора! Нині такі знавці – то є велика рідкість. І, повірте, маю за честь гостити в себе пана професора. Приходьте до нас ще на вечерю. Вас буде чекати фантастичний печеня з дика.

– А її ролю буде виконувати печений картопля.

– Пан Бульмаєр великий жартун!

– А пан Сраєр вдячний слухач моїх жартів. До побачення.

Обох панів радників помітив у вікні. Його чекають аж так нетерпляче? Двері відчинила покоївка, але з-за її спини вже визирало сяюче обличчя господаря. Що вони там ще вигадали? Які ще пастки? Ось він потрапляє у світлицю, де на столі красується червона пляшка мадери, а поруч миска з трускавками, тарілка того самого сухого солотвинського сиру, цукерки і печиво. Пани радники припрошують його до столу, наливають вина і вуркочуть: