Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Все це було б, може, й справедливо, якби я дійсно виявився турецьким шпигуном. Але ж я аніскілечки не схожий на турка!

Бумблякевич не приховував свого тріюмфу, нарешті йому вдалося вибити з-під них стілець.

– Це нічого не міняє, – холодно відказали добродії. – На шпигунів саме таких типів і відбирають.

Вони теж тріюмфували, що в такому складному диспуті вдалося взяти гору.

– Але ж я йшов із заходу! – далі боронився герой.

– Звичайно. Інакше б ви допустилися непоправної помилки і втратили б кваліфікату розвідника.

Бумблякевич відчув свою поразку і вирішив, що нема чого далі зволікати. Перед ним, напевно ж, знаходилися ті, заради кого він сюди й завітав.

– Шановні добродії, віддаючи належне вашій залізній аргументації, я охоче визнаю свою помилку і прошу вибачення в пана Балабухи. Щодо батога, якого я нібито взяв, то мушу вас засмутити – я його не брав… А зараз просив би вас відпустити цього державного патріота і лицаря, бо маю вам оповісти справжню причину моєї появи в С.

Добродії перезирнулися.

– Ну, що ж… Пане Балабуха, можете повертатися до своєї сім’ї і роботи. Адже ми, самі бачите, захистили ваші інтереси. І обіцяємо, що будемо й надалі це чинити в міру наших скромних сил. Хай живе пресвітлий цісар!

З тими словами вони потиснули дядькові руку, і він таки змушений був ушитися, хоч і як йому цього не хотілося. Добродії виявилися навіть настільки ґречними, що замовили ще по кухлеві пива і цілу тарілку тоненько нарізаного солотвинського сиру. Після чого Бумблякевич підсів до їхнього столу і вони познайомилися. Добродіїв звали – пан радця Кузеля і пан радця Курделя. З цього можна було лише втішитися, що вони нарешті розділилися на дві різні особи. Бумблякевич спокійно і якомога дохідливіше виклав версію, вигадану Мартином, ще й показав панам радцям газету.

– Так ось ви хто… – похитав головою пан Кузеля, та так скрушно, що викликав у душі мандрівця велике зніяковіння.

– Одне лише дивує, – мовив пан Курделя, – яку таку таємницю маєте ви на увазі, що її неодмінно слід розкрити?

Але за Бумблякевича відповів пан Кузеля:

– А це пани зі Львова вигадали собі якусь таємницю. Їм, бачите, нудно, в них, бачите, нема вже про що написати, от і мелють нісенітниці. А на чий млин, га? На чий млин воду ллють?

– В газеті ж ясно пишеться, що в тім замку страшить.

– Може, і страшить, – згодився пан Кузеля. – Але кого? Нас не страшить, пане Курделя?

– Ні, що ви! – замотав головою пан Курделя. – Я взагалі не з боязких. Мене якось моя жінка хотіла, було, настрашити і, розбивши собі голову баняком, лягла посеред кухні, ніби вмерла. Але я не настрашився. Я спокійно зайшов на кухню, нагрів собі вечерю, спокійно з’їв, а тільки після того пішов до пана Балабухи і замовив домовину. Та коли повернувся, було вже по всьому: жінка моя очуняла і лежала на канапі з книжкою.

– Ага! Ось воно! – вистромив пальця пан Кузеля. – Ось воно! З книжкою! А з якою саме, не помітили?

– Та якийсь французький романчик.

– Ото ж бо воно – французький. Жінка, читаючи романи, та ще й французькі, робиться несамовита. Так-так, я вам кажу як фахівець. Просидівши не один рік на лаві присяглих, можу з повною відповідальністю ствердити, що всі жіночі злочини йдуть від читання романів. І то особливо – французьких. Бо що може вийти з такої жінки, котра ще в юні роки читає «Двадцять трупів на одній канапі» пана Дупе, чи «Таємниця пантальонів» пана Дупо, чи «Кров і сльози» пана Дупа? Тільки хвойда, тільки вертихвістка, тільки така особа, яка лупить себе баняком по голові. Але, пане Курделя, то я не вашу жінку маю на думці.

– Ні, я знаю, що не мою. Ви забули згадати ще про жінок, які люблять час від часу труїтися. Але я тут так само, пане Кузеля, не маю на увазі вашої жінки.

– Моя жінка читала лише німецькі романи. Внаслідок такого читання вона й справді кілька разів труїлася.

– А чим, перепрошую, труїлася ваша дружина? – поцікавився Бумблякевич.

– Першого разу вона наковталася голок. Пізніше цілий місяць ішли з неї, вибачайте, самі шпильки. Далі вона випила оцту і довший час ходила така кисла, що не було приступу. Ще пробувала труїтися тарганами. Таргани в ній, одначе, не перетравилися, а зосталися жити в животі, ще й вивели там затишне кубельце і почали розмножуватися. Частенько вони з неї вилізали і мандрували собі по хаті. Я з цим миритися більше не міг. І дав їй випити миш’яку. Таргани всі до одного виздихали, перетворивши її живіт на суцільний цвинтар. Ви тільки подумайте, як мені було коло неї спати, відчуваючи, як у спину впирається цей цвинтар. Це коли спали. А коли чинили щось інше, то вже цвинтар опинявся під моїм животом, і мені весь час ввижалося, як покійники встають із могил і страшать…