Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Дивіться, дивіться, – шепоче Мартин.

І бачиш, що всі дахи ожили… всюди, де око сягне, сидять люди, сидять цілими родинами… Наче заворожені, ловлять п’янкі звуки, а дехто з молодших беруться за руки і гойдаються в такт, і, здається, увесь нічний простір вигойдується в вальсі… Крізь зашторені вікна замку бачиш стрункі тіні кавалерів і тендітні фігури панночок… Може, десь там і Мальва Ланда?… Вони кружляють, кружляють і заворожують очі своїм кружлянням.

– Оце і є вам таємниця замку Медовар, – сказав господар, коли вони знову опинилися в його кабінеті.

– Не розумію…

– Усе містечко тільки й живе оцією музикою. Усе наше існування зводиться до того, що матимемо однієї ночі змогу вилізти на дах і відпружитися. Хто годину послухає, хто дві, а хто і всю ніч не годен відірватися… Який же сенс розкривати, яка ще таємниця криється за цими нічними гуляннями? А раптом, розкривши таємницю, ми все це знищимо?

– Але в мене нема шляху назад, – сказав Бумблякевич. – Чи будете ви мене мати за божевільного, чи ні, але якщо я не дістануся до замку, то… не зможу повернутися назад, туди, звідки прийшов… Чи чули-сьте щось про Море Борщів?

– О, так… В дитинстві… якісь легенди… На жаль, не записав їх.

– А щоб десь поблизу було якесь море – не чули?

– У нас нічого подібного нема. Я ж кажу – самі легенди.

– Скажіть мені, чи їздили ви до Львова або до Станіслава?

– Ні, ніколи. Взагалі з міста не виїжджав. Та, зрештою, ніхто цього теж не чинив.

– Ага, то виходить, що ви живете в повній ізоляції? – втішився Бумблякевич, що знайшов підтвердження своїй третій версії.

– Ну, не зовсім у повній… Якісь відомості дістаємо. Пан бурґомістр часто їздить до Львова. Привозить свіжі часописи.

– А опріч пана бурґомістра більше нікому не дозволяється?

– Живемо в такій безнадійній глушині, що аби вирушити кудись в дорогу, треба тричі подумати, чи варто це робити. Довкола самі ліси, яруги і болота.

– Як же бурґомістр добирається до Львова?

– А він має свій одноособовий аероплян.

– Чи до замку теж нема доріг?

– Тепер нема, позаростали. Там були піщані кар’єри, люди брали пісок доти, доки після кількох обвалів геть усе не засипало. Ви собі навіть не уявляєте, що там твориться. Там нині сарна не пройде, не те що людина.

– Боже мій… У яку халепу я втрапив. Але я купив сьогодні карту вашого містечка. Там і замок намальовано.

Бумблякевич вийняв карту і розстелив на столі. Мартин тільки кинув оком і розсміявся:

– Шкода, але за цією картою ви нікуди не втрафите.

– Але ж карти існують для того, аби, керуючись ними, куди-небудь таки втрафити.

– Це не стосується цієї карти. Вона неправдива.

– Та хтось же її уклав?

– То й що з того? Хтось уклав карту, яку витворила його уява, але ця карта не приведе нікуди. Це не карта, а сувенір. На пам’ять про наше чудове містечко. Куди б ви, покладаючись на неї не рушили, тільки дармо стратите час, а повернетеся на те саме місце. То така забава.

Невже княгиня і Пупс цього всього не знали, виряджаючи його сюди? Та ще й не самого, а з Фрузею. Згадка про Фрузю навіяла солодкі обійми і любощі, але хутко за ними і ті жахи, які пережив на кораблі…

– Чи не знаєте, хто б мені міг допомогти?

– Може, бурґомістр. У нього є докладні мапи. Тільки я не чув, аби він комусь їх показував. Можливо, якась гірська стежечка й веде до замку. Це колись було оборонне укріплення і навмисне так побудоване, щоб ніхто не добрався.

– Як же сталося так, що по смерті княгині і її сина замок занепав?

– Там почало страшити. Вся челядь, яка була, покинула замок. А недавно в замку запанували якісь духи. Вони заселили всі покої, мов келії, і стали правити службу. Але кому – Богові чи Дияволові – невідомо… Ніколи на жодній із замкових веж не з’явилося зображення хреста… Ну, а згодом почалися оці нічні гуляння. Вони відбуваються не кожної ночі. Часом раз на тиждень, часом раз на два тижні. Як коли. Але всі ми їх з нетерпінням чекаємо… Більше ж ніяких розваг у цьому зачуханому містечку не передбачається… Отак і живем.

– Ви ж самі кажете, що не знаєте, кому там служба правиться. А раптом – Дияволові? Тоді й ця музика диявольська?

– Все може бути. Тільки нікого це не цікавить. Аби-но лиш вона була… Оскільки живі покинули замок, то поселилися в ньому мертві. Це музика мерців. Хоча… звучить вона так, як не часто звучить музика живих…

Вона й сюди у розчинену кватирку проникала, ця чарівлива музика. І раптом – о Господи! – Бумблякевич пізнав, пізнав мельодію… ну так, це вона – пісня русалки з Моря Борщів… Як же разюче подібне їхнє звучання! Музика тепер промовляла особисто до самого Бумблякевича, лізла йому в душу і кликала за собою. Та ні, не кликала, хапала за руку й тягла силоміць, через яруги, через нетрі, через скелі…