Юрий Винничук - Мальва Ланда

Тепер, коли очі вже звиклися, Бумблякевич побачив, що вони опинилися водночас і в кухні, і в покої, бо тут була й піч, і ліжка, і корито з білизною, і безліч баняків. У кутку біля печі поралася молода жінка в засмальцьованій сукні, дешеві панчохи посповзали з ніг, оголюючи білі жилаві литки. Однією рукою щось бовтала в банячку, а другою притримувала халат на грудях, що при кожному русі розхилявся. Поява незнайомця викликала у неї роздратування, якого вона не приховувала. На підлозі вовтузилося щонайменше восьмеро напівголих, замурзаних до безнадії дітлахів, на одного з яких і наступив наш герой. Посеред хати на дубовому столі красувалася домовина, пофарбована у якийсь дивацький колір, а вздовж бережка бігли ще й візеруночки. У домовині, склавши на грудях воскові долоні, застигла покійниця. Під столом лежало віко, а в ньому сиділо троє дітей і вдавало, що пливуть по морю.

Бумблякевич перехрестився.

– Не було чорної фарби, – пояснив господар, – то я на помаранчево й пофарбував. Так навіть веселіше… Ну, можете визутися. Нате вам капці, бо мешти ваші геть заталяпані. Ану, моя кізочко, – звернувся до жінки, – візьми оці шкарбуни та випуцуй…

– Ой, що ви! – знітився Бумблякевич, перевзуваючись.

– Не мала я роботи, – буркнула господиня.

– Добрий вечір, – сказав Бумблякевич, нагадавши, що забув привітатися.

– Ти мені тут не патякай багато, – підвищив голос Мартин. – Сказав – вичисти, значить – вичисти. Давай їсти.

– Де будеш їв? Місце звільни.

– О, це інша розмова. Ану, е – е… як вас… Що? Бумблякевич?… Беріться, пане Бумблякевич, за той край, а я за цей, та пересунемо оцю домовину набік.

– Ви… тут… збираєтеся вечеряти? – отетеріло показав на стіл з покійницею.

– А що такого? Все одно іншого столу нема. Чого тут комизитись?

Бумблякевич послухався, труну було відсунуто, і таким чином звільнилася половина столу. Жінка застелила пожмаканий обрус, який ще пам’ятав, мабуть, ліпші часи, і поставила макітру з варениками, а поруч дві кварти кислого молока. Що-що, а вареники Бумблякевич ладен був уплітати й на цвинтарі, двічі його не довелося просити і, захопившись цим заняттям, не відразу і второпав, яка чудасія починає творитися. Раптом відчув, як котрийсь обурений до глибини начинки вареник стає упоперек горла, а ті, що їх раніше відправив до шлунка, наче зачали радитися, чи не повернутися їм назад, бо пролунало загрозливе бурчання, і всі вони враз ожили. Завмер і дивився, як з домовини звісилася кістлява рука і, попоравшись у макітрі, потягла за вуха кілька нещасних вареників. Бумблякевич спробував щось сказати, натомість видобулося якесь чудне квакання – вареники рішуче вертали назад. Мусив залити їх кисляком, а потім заковтнути повітря.

– Що з вами? – щиро здивувався Мартин. – Тю-у, а ще до зачарованого замку зібрався!

З домовини знову звісилася рука.

– Дай бабусі виделку! – гукнув господар. – А ви їжте, не бійтеся – це не покійниця. Це наша бабуся. У нас просто ліжок катма, дітлахів наплодилося, як курчат. От вона в домовині й дрімає.

– А… а чого вона на столі?

– Щоб діти не заважали. Тож такі бузувіри! А труну я сам витесав. Років п’ять тому, коли бабуся зібралися вмирати. Та потім вони чогось передумали. Твердий горішок.

Бабусина рука з виделкою снувала туди й сюди, а Бумблякевич мимохідь снував за нею поглядом, доки Мартин не труснув за плече.

– Агов! Кажу ж вам – це найживіша бабуся з усіх бабусь, яких вам будь-коли доводилось бачити.

По вечері Мартин сказав:

– Ну що, тепер гайда до мого кабінету. – І, помітивши здивований погляд, продекламував: – Ніколи не буде поетом!!! той, в кого нема кабінету!!!

Кабінет містився на піддашші. Тут біля невеличкого круглого віконця стояв широкий стіл, геть завалений паперами. Поруч два крісла і шафа з книжками. Під протилежною стіною лежав застелений рядном сінник з подушкою.

– Акиш! – гукнув поет, і з купи паперів, мов ошпарений, чкурнув кіт.

– От сідайте коло столу і спробуйте моєї наливочки.

Бумблякевич відсьорбнув вишнівки і тільки тепер усвідомив, що в хаті нема електрики. І внизу, і тут, нагорі, блимали гасові лямпи. Незвичайна вірність старосвітським звичаям в одежі і побуті викликали подив.

– Чому ви сказали, що ніхто не важиться відвідати замок?

– Ну, по-перше, такої потреби – відвідувати його – взагалі не виникає. Кому хочеться пертися на таку високу гору бозна-якими нетрями, дертися кущами терену, ризикуючи зламати собі карк? І головне – задля чого? Щоб нічого не побачити? Адже духи невидимі. Старий запущений замок, пліснява, мох, павутина, кажани, миші, ящірки, гадюки… Бр-р-р! Як на мене, ваш намір просто безглуздий… А так між нами, то хто вас вирядив на цю, скажемо так, експедицію.