Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Все підшивається в порядку знаходження. Усе підряд. Такий порядок. А порядок понад усе. Яка різниця, у якій папці знаходиться той чи інший папір? Головне, що він десь-таки є і що ми про нього знаємо. А коли нам про нього відомо, то він таки існує і відіграє ролю документа. Нема такого папірчика, про якого б ми не знали. Між іншим, ви перший відвідувач, який не рве кишки від сміху, слухаючи мої жарти. Тобто в душі ви, безперечно, іржете і б’єте копитом, вас там аж вивертає від реготу. Але назовні цього не видно. Чудова витримка. Інакше б я з вами й не пашталакав. Якщо ви чули якого свіженького жарта, можете мене почастувати.

– Чи знаєте, що відповів юний трафердокль на пропозицію засушеного сульфуля почастувати його яким-небудь свіженьким жартом?

– Ні-ні. Дуже цікаво!

– Він сказав: «У дупі я мав усі ваші жарти разом з вами!»

– Ха-ха-ха! – скорчився від сміху чиновник. – Так таки й відрубав? О-хо-хо-хо! Як по писаному! А-га-га-га!

Він аж присів, стогнучи від сміху, аж поки не повалився на підлогу й не почав качатися, то підгинаючи коліна до грудей, то випростовуючи. Бумблякевич дивився на нього, як на сьвірка, врешті розвернувся і покинув кабінет, траснувши дверима. Ледве сунучи від утоми ногами, проминув обох жінок, вони й далі захлиналися реготом, приказуючи: «Ці… цікаво, дівки…» Ха-ха-ха! «… чого… чого… то мені всю ніч…» Ха-ха-ха!.. «… я… я… яблука… сни… снилися?» Ха-ха-ха!

Сумерк спускався з дерев і стелився долом, поволі остуджуючи кам’яниці і бруківку. З гір долітали перші подихи вітерця, вони то шмигали у вулички, то спурхували догори і гралися флюгерами, розливаючи їхнє поскрипування над площею. Вулички вилюдніли, і Бумблякевич, вийшовши з ратуші, не відразу й виловив очима якусь похмуру постать у крислатому капелюсі й довгому до п’ят плащі, що стояла до нього спиною. Вочевидь то була та сама проява, яка нещодавно душилася сміхом, вийшовши з сорок восьмого кабінету, але зараз чоловік застиг, задерши голову і вдивляючись у шпилі замку, що стриміли понад соснами. Сірі вайлуваті оболоки валандалися понад шпилями, а шпилі росли, вростали у небо і то зникали, то випірнали з густої сизі.

Бумблякевич наблизився і сказав:

– Пробачте…

Чоловік знервовано смикнувся, мовби його заскочили за чим непотребним і гріховним, і опустив голову. На його худорлявому обличчі з маленькими чорними вусиками полохко світили великі очі. Куди й подівся похмурий вигляд.

– Чи не могли б ви мені…

– Звичайно, міг би.

– Я шукаю корчму, в якій можна було б заночувати.

– Ви майже біля неї. Бачите гусака на шильді? Вона так і зветься – «Під золотим гусаком». Хоча, як на мене, то це хутше «іржавий гусак».

– Дуже вам вдячний.

– До ваших послуг. Здалека до нас?

– М-м, – зам’явся Бумблякевич, вибираючи між сміттяркою, Морем Борщів та Львовом, і таки вибрав останнє. – З самого Львова!

– Ти ба!

– Так. Хочу потрапити до замку. Кажуть, там цікавий архів.

– Невже й до Львова докотилося про наш замок?

– Маю укласти генеалогічне дерево наших королівських родів. А в замку знаходяться всі необхідні матеріали.

Чоловік якось дивно оглянув Бумблякевича, мовби той торочив несосвітенні речі, а по хвилі запитав:

– І ви збираєтеся спинитися в цій корчмі?

– Лише на ніч. Добираючись сюди, я потрапив у кораблетрощу…

– Як? Як ви сказали? – засвітив зуби в усмішці чоловік. – В кораблетрощу?

Бумблякевич збагнув, що ляпнув щось не те, але відступати було нікуди.

– Ну… корабель наш розбився на морі… Я щойно звідти…

– З моря? – уже просто вирячив очі чоловік. – Про яке море ви говорите? Де в Галичині море? Певно хтіли-сьте сказати, що пливли через Дністер? Це буває. Той паром уже двічі перевертався. Ну-ну, і що далі?

– Всі мої речі й гроші пропали.

– Так я й підозрював. Коли чоловік падає в річку, то має дуже простий вибір: рятувати або речі, або себе. І тепер ви сподіваєтесь заночувати у Маєра за «Бог вам заплатить»?

– У мене в кишенях порожньо. Але я назву йому одне ім’я.

– Одне ім’я? – чоловік уже виразно кпив, і це його дуже тішило. – Одне ім’я! Чому не два? Або три? Або десять?

Бумблякевича це роздратувало:

– Ви глузуєте з мене?

– Ніскільки. Просто я знаю Маєра. За зламаного шеляга ладен людину в цюпу запроторити. А ви кажете – ім’я! Та хоч би ви послалися на самого найяснішого цісаря Франца-Йосифа, то і тоді не дістали б навіть пінки на пиві.