Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Добре, може, посилання на цісаря й не дасть нічого. Але ім’я княгині фон Шруботяг мусить справити враження.

Чоловік пирснув сміхом, та так, що аж захлиснувся і мусив відкашлюватися, продовжуючи спазматично заходитися од наглих веселощів. Цього для Бумблякевича було вже забагато, і він, повернувшись на каблуку, рішуче подався до корчми. У просторій залі над столами, що мало не вгиналися від кухлів і п’ястуків, лунав густий гомін щонайменше на трьох мовах: українською, польською і німецькою. Поміж столами снували дві дівчини з кухлями, у широких квітчастих спідницях та шнурованих блюзках.

– Слухаю пана.

Десь ізбоку вигулькнула кругла фігура чи то адміністратора, чи то шинкаря.

– Це ви будете пан Маєр?

– Слухаю пана.

– Я прибув зі Львова. Вас попереджали?

– Ніхто мене не попереджав. Але слухаю пана.

– Всі витрати погоджено…

– Ага, ага… Нічого я такого не чув.

– Я збираюся відвідати замок. Завтра. А нині мені треба переночувати. Пані княгиня фон Шруботяг казала, що дасть вам знати.

– А-а, пані княгиня? – перепитав Маєр, і в очах його блиснуло щось глузливе.

– Так, – втішився Бумблякевич, – ви її знаєте, правда?

– Аякже, аякже, хто би не знав пані княгині фон Шруботяг? Але тоді вам не сюди.

– А куди?

– Не сюди. Зараз поясню.

Бумблякевич помітив, що до їхньої розмови з цікавістю прислухаються присутні. Гомін втих, і навіть сам Маєр щослова став обмінюватися з ними поглядами так, начеб потребував підтримки. Та коли діло дійшло до княгині, у кожного на обличчі об’явилася вичікувальна посмішка…

– Підете вгору по вулиці, – пояснював він, а посмішки поступово росли та росли, – а коли вулиця поверне наліво, то й ви повернете. А там ще метрів двадцять – і зелений брама. Запам’ятаєте? – В залі уже лунав одвертий сміх. – Зелений брама з вирізаним серцем. От туди й постукаєте.

Бумблякевич ґречно подякував, потиснув пухку долоню пана Маєра і вийшов з корчми, відчуваючи, як від голосного реготу за спиною червоніють у нього щоки і пітніє чоло.

– Ну що? – спитав чоловік, що, як виявилося, терпляче очікував його на вулиці.

Бумблякевич переповів свою розмову, і чоловік знову почав мало не гикати зо сміху.

– Чого це ви? – не знав, чи злитися, чи й собі сміятися.

– А знаєте, куди вас послав той вошобийця?

– Куди ж?

– Та не куди ж, як до божевільні. Не скурвий син, га?

– Тьху!

– Але ж ви – як по правді – саме на такого виглядаєте, що звідти втік. Спочатку мололи мені про море й кораблетрощу, а під кінець спімнули княгиню, котра ще років тому зо двадцять як загинула.

– А син її?

– Таж із сином загинула. Карета зірвалася в урвище. Звідтоді в їхньому замку замешкали привиди.

– Привиди? Але ж мені було сказано, що там тепер монастир.

– Монастир привидів. Щоночі там запалюється світло і служиться меса. Лунають музика і спів. Ніхто туди не важиться йти. Через те ваш намір, власне, й скидається на намір божевільного.

Бумблякевич відчув, як земля розходиться йому під ногами. Куди він потрапив? О Мальво Ландо, Мальво Ландо! Куди ще мене заведе твій слід?

– Ну, що ж, не пропадати вам, – сказав чоловік. – Все одно зараз кінців не знайдете. Ходімо краще до мене, переночуєте, а там буде видно.

– Справді? – втішився. – То ви мене за божевільного не маєте?

– Ні. Бо я сам божевільний, – і розсміявся. – Я поет. Мартин Кара. Гарно? Це моє псевдо. Крім того, я є видавцем газети «Вічевий Дзвін». Там, опріч всякої всячини, є і мої вірші. Їх, щоправда, ніхто не читає, але це мене мало обходить. Я пишу для майбутніх поколінь. Зате саму газету, як не дивно, розкуповують. Лають, але купують. Я там декому перцю в дупу сиплю. Підозрюю, що вони її здебільша й розкуповують. Щоб у народ не йшла.

– А що ж народ? Ваш «Дзвін» його спонукає до дії?

– Народ спить. Нікому нема діла ані до ближнього, ані до проблем нашого міста. Кожен живе сам у собі. А влада цим користає.

Вони спинилися біля хатини, що одним боком вгрузла в землю і заросла густою бузиною, її сумний вигляд був би ще сумнішим, якби не померки.

– У вас був землетрус? – поцікавився Бумблякевич.

– Чому – був? – засміявся Мартин. – Тут мешкає землетрус. І це – я. Я стрясаю всеньке місто.

Штовхнув розхитані, зі щілинами, двері, і обоє опинилися в клубах пари. Бумблякевич сміливо ступив крок уперед, але враз аж підскочив, бо з-під ноги раптом пролунав такий вереск, що мурашки по спині побігли.

– Цить, капосне! – гримнув Мартин.