Бумблякевич спробував дізнатися у людей, що товпилися в коридорі, де кабінет бурґомістра, але це виявилося марною справою, ніхто нічого путнього не міг повідомити, а навпаки ще сильніше заплутував. Натрапивши на перший-ліпший кабінет, біля якого не було черги, Бумблякевич постукав і відразу ж прочинив двері, побачив масивного стола, обидва боки якого були завалені папками, і тільки посередині лишався невеликий простір, у якому виднілася голова чиновника, він щось зосереджено писав, поскрипуючи пером і помагаючи при цьому собі язиком, який пульсував і рухався услід за карлючками.
– Пробачте, – проказав Бумблякевич, звертаючись до виблискуючої лисини, – я шукаю кабінет пана бурґомістра. Не підкажете?
– Ви мені заважаєте, – буркнув чиновник, не підводячи очей. – Я закінчую звіт.
– Тільки скажіть номер кабінету.
– Сорок восьмий! – кинув той.
Бумблякевич подякував, вийшов у коридор і глянув на номер кабінету, в якому щойно побував, – дванадцятий. Сорок восьмий кабінет виявився вище поверхом, там теж панував рух, а людей тлумилися ще більше, і хоча на кожних дверях виднівся номер кабінету, проте ніде не вказувалося, що це за кабінет. Яким чином орієнтуються відвідувачі, важко здогадатися. Біля сорок восьмого стояло тільки дві жінки.
– Чи в цьому кабінеті сидить пан бурґомістр? – чемно спитав Бумблякевич.
– Не знаємо, – відказала одна з жінок, навіть не зиркнувши на нього.
– А хто ж тоді там сидить?
– Дасться чути.
Така відповідь його дещо приголомшила, і він вирішив, що жінки чимось сильно стурбовані, коли такі неввічливі. Та ось із дверей вихопилась якась проява у довгому плащі, заціпивши в руці зібганого капелюха, і, голосно регочучи, потупцяла геть. Жінки тут-таки й зникли за дверима кабінету, і Бумблякевич зостався сам. Проява плуганила коридором і заливалася сміхом, аж її заточувало, щось вигукувала і сама до себе сміялася, але ніхто на це й уваги не звертав, кожен був заглиблений у себе самого, мовби повторював подумки те, що мав пізніше висловити в кабінеті чиновнику. Хвилин за двадцять вийшли й обидві жінки, не вийшли – вивалилися, хапаючись від реготу за животи, а з очей їм аж сльози лилися. При цьому вони повторювали окремі слова, які тільки їм і були зрозумілі, і знову трусилися, і штурхали одна одну, і припадали до стіни, заточуючись, і спинялися, щоб знову ще голосніше розлити довкола рясні дощі сміху. Бумблякевич, провівши їх зацікавленим поглядом, зайшов до кабінету. Цибатий, худий як трясця чиновник був зайнятий тим, що прасував на столі папери. Біля його ніг стояв плетений кошик, повен пожмаканих папірців, він витягав їх по одному з кошика, швидким рухом розправляв писаним до споду, порскав з рота водою і припікав праскою.
– Боже помагай, – сказав Бумблякевич, – мені сказали, що пан бурґомістр у сорок восьмому кабінеті. От я й зайшов.
– Плюньте в писок тому, хто вам це сказав. А знаєте, що відповів кролик, у якого удав поцікавився його іменем?
– Ні.
– Він відрізав удаву: «Дідька тобі лисого! Жери так!» Ха-ха-ха!
– То в якому він кабінеті?
– У дванадцятому. А знаєте, про що говорили дві п’яні в дзюську блохи, виповзаючи з ресторації?
– Ні.
– «Ну, що – пішки підемо чи на собаці потрюхикаємо?» Ха-ха-ха!
– Що ви не кажете? Але саме у дванадцятому мені й сказали, що пан бурґомістр у сорок восьмому.
– Тоді ще спробуйте у вісімнадцятому. А знаєте, що спитала одна гуска, прокинувшись вранці напередодні Різдва?
– Ні.
– «Цікаво, дівки, чого то мені всю ніч яблука снилися?» Ха-ха-ха!
– Невже у бурґомістра нема сталого кабінету?
– А навіщо? Він всюдисущий, як Господь. Він тут і ніде, зараз і прісно, він водночас у всіх кабінетах, на всіх поверхах, але – тільки на долю секунди. Саме цієї долі секунди й не вистачає, аби впіймати його. Бо чи можна впіймати промінь? Наш пан бурґомістр – промінь! А чи можна зловити сплеск? Наш пан бурґомістр – сплеск! А чи можна схопити п’янливий запах матіоли? Наш пан бурґомістр – п’янливий запах матіоли! Недавно він зазирнув до мого кабінету, побачив кошик, повний паперів, і обурився. Він обурився і сказав, що кожен папірчик, на якому написано бодай одне слово – велика цінність. А коли там написано більше ніж одне слово – це скарб. То як же можна нищити скарби? Хіба бракує папок, аби це все підшити?
– Але ж у вас усі коридори всіяні паперами!
– Ну, то й що? На те є спеціальна служба, яка їх підбирає і підшиває.
– Цікаво, як вони орієнтуються в тих паперах, якщо вони повилітали з різних справ.
Читать дальше