Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Ти ба… – сказав та заходився щось шукати в сіні. Нарешті видобув кисет з тютюном, неквапно його розв’язав, розважливо, наче свічку в церкві ставив, пригостив свого здорового носа табакою, смачно сьорбнув і чхнув так, що аж вороння шугонуло вгору й сполохано закаркало. Дядько сховав кисета і витер сльози з очей. – Д-о-обра табака! – похвалив, зиркаючи на Бумблякевича.

– На здоров’я.

– Ги-и, – позіхнув дядько і знову повалився на сіно.

Бумблякевич отетерів.

– Скажіть, куди ця дорога веде?

– А Бог її святий знає, – відказав дядько в небо.

– Куди ж ви їдете?

– А нікуди. Хіба я кудись їду? Я сплю.

– А як поспите?

– Отоді спитаєте.

– То що – мені зачекати?

– А хоч і зачекайте. Ваше діло.

– Та що ви за чоловік? – розсердився Бумблякевич. – Не можете мені дорогу показати?

Дядько знову звівся на ліктях:

– Куди?

– Що куди?

– Куди показати дорогу?

– До замку Медовар.

– Так би й сказали.

– Так і кажу.

Дядько заломив шапку та, прискаливши хитре око, зміряв незнайомця неприязним поглядом, потім зиркнув на дорогу, що, перетявши глибокий яр, вибігала на пагорб і зникала у яругах та нетрях, і, знову виконавши усю ту священну процедуру з тютюном, чхнув, витерся і сказав:

– Чого ви до мене причепилися, га? Я сплю.

– Але ж зараз вже не спите.

– А от і сплю, – твердо стояв на своєму дядько.

– Ага, то виходить, що я вам наснився?

– Тьху! Згинь, маро! – Він перехрестився, далі смачно позіхнув, потягнувся і, знову впавши на сіно, пробелькотів: – І насниться ж таке, прости мене Господи…

– Тьху! – і собі спересердя сплюнув Бумблякевич та, щоби хоч якось допекти дурному дядькові до щирця, прихопив, ідучи, батога, котрого потім із задоволенням пожбурив кудись у хащі.

Замок плив понад землею на висоті воронячого лету, і чорні шпилі, наче кігті дракона, черкали мертві ясна неба. Чорний замок у блідому просторі. Бумблякевич зупинився і здивовано пив очима це незвичайне видиво. Попід замком клубочився густий сизий туман, піднімався вгору, снувався павутинням і плив понад верхівками сосон. Раптом до вух долинули якісь дивні звуки, а за кілька кроків уже розрізнив чиєсь хропіння. Так воно й було – на узбіччі за кущами бовваніла хура з сіном, а на сіні хропла якась проява. Дивну мають звичку місцеві мешканці – спати отако посеред шляху, подумалося. Обличчя з-під шапки годі було розгледіти. Але тут Бумблякевич помітив, що в дядька чортма батога. Не вагаючись, простяг руку і здер дядькові шапку.

– Гов! То це ви!

Дядько розплющив одне око і проплямкав:

– Не збиткуйся. Віддай шапку.

– Якою ж це ви дорогою їхали, що мене перегнали?

Дядько звівся на лікті, видер шапку і буркнув:

– Якою хтів, такою й їхав.

Бумблякевичу страх як захотілося вилаяти дядька. Але стримався.

– Чи не можете мені по-людськи відповісти?

Дядько похитав головою, виразно спантеличений такими складними запитаннями, далі запустив пальці у густе волосся і пошкрябав гамалика:

– Ото який впертий! І чого він присікався? Ти не знаєш, га? – спитав у шкапиного хвоста, але ані хвіст, ані сама шкапа не виявили жодних ознак життя. – Ну, як ти мовчиш, то і я мовчу.

Та з тими словами знову беркицьнув на сіно, збив на очі шапку і затрубив у ніс.

Години три подорожній брів лісовою дорогою, доки не побачив відразу за лісом перші будівлі невідомого містечка, що вразили його своєю занедбаністю. Вікна зяяли чорними пустками, тиньк обсипався, дахи позападалися, і скидалися ці будинки на бідолашних жебраків, що вирушили на прощу з надією розговітися. Вуличка стелилася вузенько і вгору, та була геть уся у вибоїнах. Бумблякевич дибав, увесь час позираючи собі під ноги, щоб не вступити в якусь калабаню. Уздовж бровки стікав якийсь брудний і смердючий ручай, несучи на своїй поверхні листя, гілочки, мильну піну та воронячі пера, над головою голосно порипували віконниці, і він кілька разів сполохано зводив голову, але не помітив нікого, ніхто за ним не йшов, а одначе не міг ізвладати з відчуттям, що хтось таки стежить, може, перебігає від вікна до вікна, а може, крадеться ззаду і миттю ховається у затінку густої бузини, що захопила увесь простір обабіч дороги… Мертва вуличка навівала острах і потребу весь час озиратися, коли вона врешті скінчилася, то зітхнув з полегкістю, бачив уже перед собою живе, а не мертве містечко, і безліч запахів-метеликів закружляло довкола нього в якомусь загадковому змаганні за його ніс: запах мила і запах випраної білизни вступилися запахові кислої капусти, яку хтось висипав з вікна просто на бруківку, а за кілька кроків і він відлетів, а натомість запах тертюхів шугонув у ніс із таким всеперемагаючим завзяттям, що розігнав усі інші пахнидла і змусив Бумблякевича порозкошувати хвильку цим даром богів і навіть спробувати визначити його джерело. Проковтнув слину і посунув далі, йшов уже спокійніше, не озираючись, як звик ходити по вуличках, які зоставив у Львові, а проте вулиця незнайомого міста дечим відрізнялася від тих, до яких звик, – не бачив ще жодного авта, зате траплялися брички, не було телеґрафних стовпів, зате стояли металеві ліхтарі, на дахах не видніла жодна антена, з вікон не долинало ані звуку радіо чи телевізії, просто серед вулиці сновигали кури й гуси, окремі гусаки намагалися вщипнути за штанину. Побіля хат бачив людей, що поралися хто в садку, а хто на грядці, рухи їхні були сонливі й не поквапні, погляди, сповнені апатії, вділяли дуже скупу увагу чужинцеві, а за мить знову відверталися і занурювалися в себе. Незвичним було їхнє старосвітське вбрання – сукні до п’ят і білі чепці на головах у жінок, наваксовані вуса, що стирчали, мов стріли, і довге волосся у чоловіків. Бумблякевич з цікавістю розглядав кожен будиночок, відзначаючи занедбаність і в цій залюдненій частині міста, на багатьох дахах посеред облущеної черепиці зеленіли кущики й молоді деревця, в око впала йому кольорова вивіска на присадкуватому будиночку з написом «Ворожка. Скидаю вроки, повертаю радість кохання», у вікні сиділа стара розпатлана бабера з чорним котом на шиї і смалила люльку.