Юрий Винничук - Мальва Ланда

Корабель, віддавшись на волю вітру, плив у незнане, розбиваючи провою гребені хвиль. Бумблякевич тримав стерно і навгад спрямовував вимерлу «Трою». Його діймала спрага, а з думки не йшло те жахіття, яке витворилося перед очима. Він, єдиний, хто не їв русалки, врятувався. Тіла морців спочатку спухли, а потім луснули, випустивши на волю цілу зграю малесеньких крабів. Уся та нечисть пострибала у воду, і пізніше довелося лише прибрати ті жалюгідні рештки – все, що зосталося від команди. Корабель несло вперед, але хутко западаючі сутінки не дозволяли розгледіти обрію. Десь далеко здригалося небо і зблискувала тонесенька голуба ниточка. Та з кожною хвилиною гуркіт грому ближчав, а ниточка виростала і яскравішала. Ось грім гаратнув з усієї сили, небо розкололося просто над головою, і почалася злива з градом. Сливе водночас море набурмосилося, випнуло груди і забулькотіло, наче відьомське вариво, а корабель затанцював, як сірникове пуделочко в калюжі.

Він вглядався у пітьму, намагаючись що-небудь роздивитися, з тією напруженою увагою морця, який зорить навстріч вітру, наче в очі ворога, прагнучи проникнути в приховані наміри, вгадати мету і силу нападу. Могутній вітер налітав на нього з безкрайої пітьми, під ногами чув свій розгублений корабель і не міг розрізнити навіть тінь його контурів. Затріпотіла блискавка, яка, здавалося, спалахнула в глибині печери, в темному тайнику моря. На одну зловісну зникаючу мить вона осяяла пошматовану масу низько навислих хмар і обриси перехнябленого корабля. Потім запала уже суцільна пітьма, і врешті настала справжня буря. Здавалось, усе вибухало круг корабля, потрясаючи його до основ, заливаючи хвилями. Одна по одній з гучним тріском повалилися щогли, хльоснули в повітрі зміїними арканами линви, і Бумблякевич налякано відскочив од стерна. Корабель розсипа5вся і розпадався, зойкаючи і стогнучи кожнісінькою дошкою, а однак мчав, мов навіжений. І коли напоровся на стрімке каміння, то вчинив це з таким оглушливим гармидером, наче весь світ ось-ось мав запастися в пекло. Бумблякевичу здалося, що він закружляв у повітрі. Зникло все, на якийсь час він взагалі втратив здатність мислити. Навіть коли руки його обхопили щоглу, схильний був не вірити в реальність того, що відбувалося. Дощ лив на нього потоками, топив його, топтав, а він ловив устами повітря і чекав найгіршого.

Пролунав гучний тріск, і Бумблякевича швиргонуло кудись уперед. Пролетівши кілька метрів у повітрі, протягом яких устиг згадати рідний дім і недочитані книги, упав у теплий вологий пісок. Від удару йому забило дух і щезли рештки свідомости.

Бумблякевич отямився від яскравого сонячного світла, яким привітав його новий день. У піщаний берег мирно хлюпало Море Борщів. Дмухав свіженький лагідний вітерець і хотілося жити. Скільки він спав? Сонце уже було високо над головою, бралося на полудне. Обтрусив штани з піску і зі смутком подивився на море.

– Де ж ти, моя кохана? – важко зітхнув і подумав, чи не варто б у таку відповідальну хвилину заридати.

Все ж таки втратив не ополоника, а наречену. Одначе посеред радісного сонячного ранку сльози якось не витискалися. Море ліниво гойдало дошки, колоди, діжки, клапті вітрил…

– Прощай, Фрузю! – шморгнув носом Бумблякевич і повернувся до моря спиною.

В ньому росло непереможне відчуття, що наближається до чогось незвіданого і не доступного іншим, це відчуття сповнювало його усвідомленням власної величі і пихи. Намацав у кишені куперти, які отримав від Транквіліона, і рушив простовіч. Незабаром натрапив на густу ожину і не міг втриматися, щоб не поснідати. Ягоди пирскали соком в устах і втішали нашого героя теплом розбуялого літа. Вузенька стежечка вивела його в рідкий, але похмурий сосновий ліс, а там уже перетворилася на лісову дорогу з двома глибокими коліями від коліс, у яких блищала вода. Куди ця дорога вела, йому було байдуже, мусив нею йти, аби потрапити бодай кудись. Угорі заливалася співом пташва, десь кувала зозуля, густий запах хвої лоскотав ніздрі і додавав бадьорости. Години дві йшов лісом, аж поки зненацька попереду не вигулькнула хура, запряжена кістлявою, розчарованою в житті шкапиною. На хурі поверх сіна хропів горілиць вусатий дядько в насупоненій на очі бирці. Бумблякевич не знати як втішився такій зустрічі й торкнув дядька за плече, але без жодного наслідку. Наче б трусив суху вербу. Тоді уже штурхнув, і дядько, буркнувши під ніс «трьох чортів», звівся, крекчучи, на лікті. Довго протирав очі, свистів носом, позіхав, аж поки нарешті не втупив свій збаранілий погляд у Бумблякевича. Здавалося, поява невідомого справила на нього гнітюче враження, бо він розчаровано струснув головою.