Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Оце здобич! Оце ловитва! – тішився капітан.

– А-ах! – позіхнула Фрузя. – Це понад мої нерви. Я піду до каюти, а ти мені потім усе розкажеш.

– Що я маю розказувати? – нетямився Бумблякевич. – Що це за комедії? Навіщо вам ця русалка?

– Як то нащо? – з цілком поважною міною озвався капітан. – Ви що, збираєтеся залишитися сьогодні без обіду? Бо я не збираюся.

– І ми теж! – хором проказала команда.

– Але ж хіба русалки їстівні?

– Ще й які їстівні! Борщова русалка – це просто королівські ласощі. Але її дуже рідко вдається упіймати. Надто вона хитра. Вам, пане Шрублякевичу, пофортунило, як нікому. Гойдати пана Піпсикевича! Гурра!

Не встиг наш герой отямитися, як зо два десятки рук підхопили його, і давай підкидати з голосним криком угору, аж у небі сонце застрибало і море стало сторч. Коли його опустили на палубу, русалка вже виявилася примоцованою до щогли, а з її рота тепер звисав обтинок жилки. Нажаханими очима вона стежила за приготуваннями до обіду.

– Шкода, що вона ніяк не може виплюнути те сало, – зітхнув штурман. – А то ми мали б можливість почути її передсмертний спів.

– Ой, і не кажіть, – згодився капітан. – Співають вони, коли їх їси, просто мов райські птахи.

Морці встановили на палубі довжелезного стола, розставили миски, виделки, ножі й кухлі.

– Може, дамо їй пива? – поцікавився один.

– Обов’язково, – сказав капітан. – Русалка під пивом – пишна штучка.

Русалка із задоволенням випила пива, але настрою їй це не підняло, бо тепер почала плакати і завивати.

– Але ж… але ж це… – важко дихав Бумблякевич. – Це ж якийсь канібалізм! Вона ж напівлюдина!

– Хто вам таке сказав? – засміявся капітан. – І викиньте собі це з голови. Ніяка вона навіть і на чверть не людина. Навіть на нігтик. То є спеціальна страва – борщова русалка. І щоб ви мені тут трісли, а я скажу вам це і на Святім причасті. За своє життя ласував я ними, може, з десяток разів і завше то були для мене незабутні хвилі розкоші. Скажу вам більше – лише завдяки русалкам наша велична сміттярка зберегла незалежність і економічний суверенітет. Ще донедавна ми відловлювали цих русалок, закручували в консерви і відправляли прямісінько в Париж. А там їх уже подавалося яко м’ясо крабів при найважливіших прийняттях. Так само русалчин кав’яр, який у нас зветься «икра зернистая». Ви й самі, пане Гівнякевич, певне, не раз і не два ласували! Що?

У Бумблякевича волосся стало дуба, і він відчув, як до його роззявленого рота влітає прохолодний морський вітерець і проникає до самого шлунку…

– Ви жартуєте? – нарешті видушив із себе.

– Які там жарти! Ось сідайте ліпше до столу та самі й побачите, як то все виглядає.

Вжик! вжик! вжик! Це кухар заходився гострити великого різницького ножа, яким звикле колять свиней. Морці вже розсілися за столом, різали хліб, цибулю, наливали пиво і, зі всього видно, з хвилини на хвилину збиралися обідати. Невже сирою русалкою?

– Її не будуть смажити? – спитав Бумблякевич дуже тихо, щоб не зіпсувати бідачці настрою.

– Ні, що ви! У Морі Борщів живуть винятково варені істоти. Все тут готове для споживання. Ось гляньте…

І з тими словами він підійшов до русалки, узяв її за ліве персо і одним ударом ножа відчахнув його. Русалка скрикнула так, що з рота їй вилетів шматок сала разом з гачком. Але далі замість плачу в повітрі залунала мелодійна і сумна пісня. Русалка співала щось незрозумілою мовою, і сльози текли їй по обличчю, і червоний борщ стікав їй по грудях. Капітан, не особливо тим переймаючись, поклав персо на тарілку і, вправно орудуючи ножем та виделкою, заходився ласувати. Бумблякевичу під горло підкотився віз, наповнений риб’ячими нутрощами, але свіжий ковток повітря перепинив йому дорогу. Схопивши кухоль пива, жадібно виґолькав до дна і відчув, що все це довкола – тільки кумедна пригода і не варто нею так перейматися, бо ж усе йде своєю чергою і нема йому спину. Кухар підступився до русалки і, примірявшись, як добрий кравець, вгородив ножаку просто в живіт. Русалчин спів полинув іще сумніше й розпачливіше, а звідкілясь з-над моря одізвалося тихе ридання, але кому воно належало, Бумблякевич не знав. Кухар відбатував усю нижню частину, на палубі здер луску, а тоді уже краяв на шматки і кидав на тарілки, які йому нетерпляче підсовували.

– Мені кавальчик дупці! – гукав один.

– Мені стегенце! – гукав другий.

Русалка дивилася кудись понад їхні голови і тужливо співала, мовби те все, що відбувалося, відбувалося не з нею, а з ними, і це їхню долю, а не свою оплакувала вона, і море приймало той спів на свої червоні хвилі й несло до таємничих напнутих обріїв. Морці плямкали і сьорбали пиво та все шпигали Бумблякевича, що він стоїть, як телепень, і ніяк не приєднається до їхньої гостини. Врешті, хтось таки вхопив його і силоміць посадив за стіл, а на тарілку перед ним поклали паруюче м’ясо. Запах, що вдихнув його Бумблякевич, не був ані гидким, ані нудотним, ба навпаки – запах цей виявився дуже приємним, що нагадав йому щось далеке і забуте, щось, що зоставив безповоротно в дитячих літах, а може, ще далі…