Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Нема, – зітхнула Фрузя.

– Вправо кермо! – гаркнув несподівано до штурмана, і той так крутонув кермом, що вітер враз задер на Фрузі широку спідницю і заголив живіт.

– Ага! – констатував капітан. – Майталесів теж катма. Навіть тих піпстиків. І що воно за нинішня мода, не в гнів вам кажучи? От у мої часи носилися такі панталони, що при потребі можна б у них підсвинка вмістити. А ви, пане… е-е… перепрошую… як?… Бум? Як?… Бум? Як-як?… Бумбля… Справді так і є? Ну-ну, далі. Бум-бля-ке… дуже довге, дуже довге… Ага, Бум-бля-ке-вич! Прекрасно. Отже, ви, пане Трумблякевичу, не виглядаєте на такого собі фіпштика, що не знається на життю, то мусилибисьте підказати панянці, що у відкрите море ще ніхто голодупо не випливав.

– Маєте рацію, добродію капітане, – відказав Бумблякевич, – але це не я, а вона запровадила мене сюди. І я, чесно вам скажу, до остатньої хвилини не вірив, що ми кудись таки попливемо. Аж бачу – то є справжня морська мандрівка.

– Бо так воно і є. Коли маємо фльоту, то мусимо нею плисти.

– Згадалисьте за якесь Море Борщів… Що воно за чудо?

– О, се найбільша наша цікавинка. Усі, хто вирушає у мандрівку, обов’язково бажають побачити Море Борщів. На жаль, рідко кому це вдається. Бо фльота у нас старенька, зачухана і взагалі пса варта. Заки туди доберешся, аж гульк – а воно тобі й трісло. Отак-от плаваєш, плаваєш по тих морях, з однієї кораблетрощі виберешся, в другу потрапиш, стільки разів топишся, що вже й сам до пуття не знаєш, чи ти єси живий чоловік, чи вже від літ лиш привид морський…

– Свят! свят! свят! – похитала головою Фрузя.

– Ей, та що ви таке говорите? – сказав Бумблякевич. – Хіба можна щось подібне, та ще й при панночці?

– А що я такого вповів? – здивувався капітан. – Я тільки висловив думку, що вся наша команда – це чистої води топельці. Вважаю, що кожному, і вам, зокрема, вартує деколи замислитися, хто ми є насправжки – живі люди чи суті мерці.

– Агій! – спалахнула Фрузя. – Таке верзете, що бодай би не приснилося! Усю прогулянку тільки зіпсуєте!

– Та де ж би, де ж би, злота панно! – здвигнув плечима капітан. – Рахуймо, що се тілько шутки. Але питалисьте про Море Борщів… Що я вам скажу – воно червоне, як… як борщ! Саме так. Червоне, як найсправжнісінький борщ. Але живуть у ньому зовсім не морква з буряком, а, наприклад, борщові акули, русалки, різні там риби. Русалки харчуються молюсками, акули – русалками. А головне, що їх об’єднує, – це їхня яскраво-червона барва.

– Фрузю, – звернувся Бумблякевич до нареченої, – чи ти вже побувала коли-небудь на Морі Борщів?

– Ні, ніколи. Але завше мріяла. Кажуть, там б’ють гарячі борщові гейзери, а тому вода у морі, пробачте, борщ у морі завжди теплий. Ще кажуть, що він на смак цілком пристойний…

– Цілком пристойний! – перебив її капітан. – Та як по правді, то я не їв смачнішого і поживнішого борщу, аніж у цьому морі. Ми осьо навіть цілих сто порожніх діжок веземо зі собою, щоби наповнити їх борщем.

Вітер дмухнув гостріше, і щогли розпачливо застогнали, наче прощаючись із життям. Дзьоб корабля то різко опадав додолу, мало не зачерпуючи сміття, то підносився вгору, але виразно сунув і сунув уперед. Море сміття хвилювалося щораз сильніше, граючи на сонці склом і міддю, бляшанками і рештками оселедців, підкидаючи вгору легенькі пір’їни морської капусти і цілі жмені присохлого кав’яру. Коли корабель опинявся на вершині хвиль, то попереду виднілася безкрайня країна сміття, і тільки далеко на імлистому горизонті сіріли якихось два зубці, що скидалися на ікла моржа або слонові бивні.

– Це Ворота Борщів, – пояснив капітан.

Хвилі надходили зі сходу, одна за одною, наче строкаті шереги гвардійців і, розбиті й впокорені, гинули, розпадалися на друзки. Зненацька кораблем так струсонуло, що обоє молодят беркицьнули на підлогу, а капітанові з рота випала люлька. Пролунав оглушливий тріск, і на палубу повалилася глянц-щогла, збиваючи з ніг відразу кількох морців.

– Вар’яти! – гримнув капітан. – Хто міряв глибину? Де той дупик-лоцман? Била б його лиха година!

– Ми зачепили рифи! – гукнув штурман.

– Знову коралові, хай йому грець?

– Ні, цього разу цегляні.

– А бодай вас швидка Настя запопала! Вважаймо, що нам пофортунило.

Бумблякевич поміг підвестися Фрузі й спитав:

– Чому ви вважаєте, що нам пофортунило?

– Бо цегляні рифи, пане Бумблякевич, які утворюються з битої цегли, зовсім нетривкі, корабель їх легко розколює. Доказом є те, що ми ще тримаємося на плаву… А от кораловий риф… хоч він і з цегли… але вже з австрійської. Тут уже вам вірний капшук – продере пузо від пецьки до тецьки, і кувікнути не встигнете, а вже ви – в обіймах моря.