Юрий Винничук - Мальва Ланда

Панни зі сльозами на очах кинулися обнімати і виціловувати мандрівця. Генерал і собі змахнув сльозу:

– Я вам там спакував трохи винця, аби скрасити подорож. Пийте на здоров’я і вертайте хутчій!

– Бажаємо успіху, – сказала Мотря. – Нам буде вас бракувати.

– Ми вас чекатимемо з нетерпінням, – шморгнула носиком Хівря. – Ми будемо по три рази на день збігати на найвищу вежу і вдивлятися в обрій, виглядаючи вас на повітряній кулі. Візьміть оцю червону хустину і, коли будете летіти назад, прив’яжіть до линви, аби знали ми, що все в порядку.

Бумблякевич сховав хустину за пазуху, підсадив Фрузю в карету, а щойно сів сам, як кучер весело цьвохнув батогом, і коні рвонули учвал, аж закурилося. Генерал із доньками ще довго стояли на дорозі, відповідаючи на повітряні цьомки. А коли вони врешті зникли удалині, Бумблякевич відкоркував пляшку і випив душком добру третину.

– Ти радий, мій Бумблику, – провуркотіла Фрузя, – що я їду з тобою?

– Не певен, що це вдала затія. Хочеш вина?

– О, ні, я п’яна тобою. Я пишаюся твоєю мужністю.

– А хіба це аж так небезпечно?

– Морська мандрівка приховує в собі чимало несподіванок. А раптом буря? А гураган? А пірати? Страх Божий! Ти не забув гасло? «Дефіляда в Москві!»

– «Кров по цимбалах!»

– Хіба?

– М-м… може «по ногах»?

– Я теж забула. По чому ж вона текла? І чому я не записала?

– Та «по соломі», панюсю, «по соломі»! – озвався кучер. – Вйо, вороні!

– Ти бач, – похитав головою Бумблякевич і викинув порожню пляшку у вікно.

Великий трищогловий бриг непорушно стояв на вершині сміттярчаного пагорба. Золоті літери на борту вістили, що бриг називається «Троя». Щойно вони піднялися на корабель, як пролунав гучний голос:

– Вітаю на «Трої», панове! Я є капітан.

Виглядав він так, як і мав би виглядати справжній капітан – бездоганна чорна форма, тоненькі наваксовані вусики, кудлаті бурці з сивиною на повних щоках і, звичайно ж, файка у жовтих міцних зубах.

– Зараз рушаємо, – повідомив капітан і, зійшовши на капітанський місток, вистромив над головою обслинений палець. – Напрям вітру: зюйд – зюйд – фест. Люкс! Сушіть якір!

Пронизливо заскрипів, заячав ланцюг, а корабель здригнувся, і Бумблякевич відчув усю серйозність моменту. Довкола корабля не було ані краплі води, саме тільки сміття здіймалося бурунами і, застигле, виблискувало до сонця дрібними скельцями, бляшками, а подекуди й лускою випотрошеної риби.

– Невже ми й справді попливемо? – спитав тихенько у Фрузі. – По сміттю?

– По сміттю пливеться незгірше, як по воді. Прогулянка морем під час медового місяця – це якраз те, чого нам бракує.

– Медовий місяць! – підхопив капітан, не знати як вловивши Фрузині слова. – Еге ж, чи може щось бути приємніше? А так до слова, коли захочеться вам трішечки – хе-хе – пожирувати, прошу ласкаво до каюти. Мед – святе діло. І треба його випомпувати, щоб не зцукрів на камінь. Але я би жінки нігди в море не брав. Чесній жінці путь відома – зламай ногу, сиди вдома.

Фрузя опустила вічка і зарожевілася. Залопотіли напнуті вітрила, бриг знову здригнувся і повільно посунув пасмом гори, з хрускотом роздираючи грудьми підсохлу на сонці поверхню.

– Ми пливемо! Пливемо! – нестямився від радощів Бумблякевич і закружляв у радіснім танку, але, перечепившись за якогось морця, що драїв палубу, гупнув на мокрі дошки і проїхався по шлюфах до самої фурти. Нічого йому при тім не сталося, і він під сміх цілої команди щасливо вернувся до коханої Фрузі. Обоє стали тепер милуватися видноколом, що розкривався перед ними.

Отже, пливли вони безмежним блакитним морем сміття, що вилискувало до сонця своїми буйними хвилями, на яких гойдалися чайки. Час від часу з глибин випірнали русалки, робили сальто і знову щезали в смітті. Корабель був, очевидно, страшенно старий, геть поточений шашелем і щурами, бо постійно чувся голосний скрип і зойк дощок. Здавалося, він от-от розвалиться і перетвориться на таку ж купу сміття, яка його оточує.

– Не хвилюйтеся, – сказав капітан, мовби вичитавши потаємні думки Бумблякевича. – Наш бриг ще цілком добрий. Думаю, що якраз встигнемо доплисти до Моря Борщів і назад.

– Майте на увазі – я не вмію плавати, – блиснула оком до капітана Фрузя.

– Не мусите переживати. Якщо корабель і розвалиться, то завше є можливість вчепитися за дошку. Головне тут – мати чим себе до неї примоцувати. А тому, вирушаючи в морську мандрівку, слід вбирати панчохи. Адже їх пізніше можна використовувати як линву. Пам’ятаю, минулого разу пливли шхуною «Стри…». Так, прошу не дивуватися, саме «Стри…», бо решта літер загубилася. І що ви собі гадаєте? Наша шхуна напоролася на кораловий риф, і не встигли ми одне одного вилаяти, як опинилися по самі вуха в смітті. Ну, ми хлопці кебетні, всі як один морські зубри, та й раду дали – випливли до берега. Навіть русалки не встигли нам зашкодити. Але одна панночка таки, бідачка, втопилася. Я їй ще, пам’ятаю, гукнув: прив’яжіться панчохами до щогли! А воно – дурне теля – в плач: нема в мене панчіх! Тоді, кажу, скидайте свої майталеси і надувайте їх. Коли ж вона зняла, а то – ха-ха-ха, ой, не можу, трісну, – а то такі фіґи-дульки тонюсінькі та прозорюсінькі, що крізь них можна кіно оглядати… Достоту в горіховій шкаралупці вмістилися б. Ну, я тільки рукою на теє махнув – хіба ж таке чудо можна надути? Вона, бідачка, й не надула, пішла на дно з голою дупцьою. Десь так за пару місяців здибав’єм її вже яко русалку. Пошила собі з тих майтусиків капелюшок і цілком незле виглядала. Навіть послала мені цілунка ручкою. Все ж я вчинив, що міг. Через те й кажу: вирушаючи у морську подорож, вбирайте панчохи і такі майталеси, аби їх можна було надмухати… Але що я бачу? – тицьнув пальцем на Фрузині ноги. – У вас немає панчіх?