Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Прошу собі сісти на лавці й зачекати. Панни Купчаківни зараз з’являться, – прощебетала покоївка.

– Пане Бумблякевич, – звернулась до нього Фрузя, наслідуючи тон покоївки, – коли ви будете мене потребувати, я завше до ваших послуг. А зараз не буду перешкоджати.

Обидві дівчини покинули мандрівця на самоті. Мусив визнати, що Фрузя часом має клепку в голові. Знає своє місце. Господарським оком роззирнувся по обійстю. Сад був запущений, а проте привабливий у своїй здичавілості. З густих кущів лунало голосне тьохкання, хтось бив крильми і шелестів, вовтузячись, а кущі здригалися, сиплячи повні жмені білих пелюсток на траву. Чи то йому здалося, чи справді пролунав тоненький смішок і відразу втихнув. Це не схоже було на пташок. Та щойно він зробив крок у тому напрямку, як з-за кущів вистрибнули дві чарівні істоти й закрутили гостя в обіймах, вицьомкуючи щоки.

– Ха-ха, ось і ви! Ми вас не налякали? Який же ви молодчина, що прийняли наше запрошення! А ми вже й переживали, що нинішній день промине без жодних цікавих подій. Аж ось і ви! – навперебій туркотіли сестри, взявши його попід руки. – Ходімо прогуляємося в нашому саду.

– Невже у вашому саду можна й гуляти? Мені здалося, що я потрапив у праліс.

– О, ми маємо тут і кунштові місцини.

І справді за хвилю вивели вони його на доріжку, викладену з порожніх пляшок, що були вкопані в землю догори дном, Бумблякевич запитав:

– То це ви з Мальвою Ландою збиралися мене вчора зазнайомити?

– А ви вже знаєте? Ми ніяк не могли здійснити свій намір, бо завше щось перешкоджало. Мальва, до речі, тепер мешкає у нас. Має свій покій. Тут затишніше, ніж у княгині. У її палаці постійно якісь гості, наради, візити, гостини. А ми думали, хоча б сьогодні звести вас докупи, аж ось…

Бумблякевич отерп:

– Що – ось?

– Якби ви трішки раніше прийшли! Бодай на чверть години!

– Та не може бути! Це вже якийсь фатум! Куди ж вона знову зникла?

– Ой, і не питайте. Її світлість відправила Мальву із дуже важливим дорученням до свого колишнього родового замку. Там мусять бути папери, які слід конче забрати.

– Але чому саме Мальву?

– Мальва знає те потаємне місце, де вони сховані.

– Але чому так спішно?

– Тому що сьогодні на світанку княгиня отримала тривожну вістку. Ми не знаємо деталей, бо нас у це не посвячували. Але зі всього видно, що справа надто серйозна.

– І далеко це?

– Досить далеко. Вона полетіла на повітряній кулі.

– Не може бути!

– Чому ви дивуєтесь? Повітряною кулею не так уже й важко керувати. Вона не раз літала в усі кінці нашої неозорої сміттярки. Та, зрештою, полетіла не сама, а з нашим маґістром.

– І довго вони збираються там пробути?

– Все буде залежати від ситуації. Той замок знаходиться в якійсь чудній місцині. Там ціле містечко самих вар’ятів… Ми ще ніколи там не бували, але хтось нам розповідав, що краще туди не потрапляти. Хоча Мальва й дослідила, буцім наші предки прийшли колись саме звідти і заселили сміттярку, ми у це мало віримо, адже ми не схожі на вар’ятів, правда?

– Якщо там знаходиться родовий замок Шруботягів, то нічого дивного, що ваші предки прийшли саме звідти.

– Але нам це не подобається. Ще чого доброго звідти знову посунуть до нас якісь диваки. Про них розповідають, що вони жахливо відсталі, некультурні й запущені. Ні, краще триматися на відстані. Ми мусимо плекати свої традиції і наш стиль життя.

У саду аж дзвеніло від щебету птахів, і всі вони були казкових кольорів. Із гущавини листя раз по раз висувалися голівки небачених тваринок, спалахували чиїсь цікаві очі, щось там шаруділо і мотлошилося, наче б хтось підслуховував їхню розмову.

– Ви не сумуйте, – сказала Мотря, – якщо залишитесь у нас, ми вам скрасимо очікування Мальви. З нами ви не знудитесь.

– Я в цьому й не сумніваюсь.

– Пане Бумблякевич, – звернулась Хівря, – ми тут із Мотрею засперечалися, одружений ви чи парубок?

Обидві тепер просто їли його очима, і від цих поглядів робилося ніяково. Що їм до його минулого?… Хоча, може, вони мають до нього якийсь спеціальний інтерес? Якісь серйозні наміри? Генеральські доньки!

– Шановні панни… – почав здалеку. – Я б не хотів…

– Одружений! – скрикнула Мотря.

– Тобто не хотів би отак ні сіло ні впало розкривати вам свою душу…

– Неодружений! – аж підстрибнула Хівря.

– Ми щойно вчора познайомилися, а ви…

– Одружений! – зойкнула Мотря.

– …вже торкаєтеся аж таких інтимних сторін мого приватного життя.