Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Прошу козацького борщу! Його слід випити перед тим, як спожити м’ясо однорога. Такий у нас звичай.

– Кому ви це говорите? – здивувалася Мотря. – Покоївка буде нас вчити звичаям?

– Я не вам казала, а панові Бумблякевичу, – промовила ображеним тоном і відійшла.

– Це той самий борщ, який зварила Мальва? – спитав, вдихаючи запашну пару.

– Ну, зварила – це гучно сказано. Борщ варили кухарі за Мальвиним переписом. Вона тільки була присутня при готуванні усіх складників, а потім з’явилася під кінець, щоб заправити.

– А чому її самої не видно?

– Вона завше запізнюється.

Борщ своєю барвою скидався на червоне вино, він і п’янив, як вино, б’ючи гарячою хвилею в груди, проникаючи в жили і збурюючи кров. Дивочуйний запах закручував голову, мовби разом з борщем вливалася нездоланна міць, душа, відважна і відчайна, скипала і підносилася, рвалася вгору, пориваючи за собою і тіло. То був борщ, якого йому ще не доводилося куштувати. Потім він обережно вкраяв шматок серця і поклав у рот. На смак було, мов серце молодої свинки. Йому ж праглося відчути щось незвичайне, що можна було б порівняти хіба що зі Святим причастям, а однак ані цей, ані наступний шматочок не викликали тих відчуттів, на які сподівався. Хоча, можливо, причина була в борщі, смак якого уже неможливо нічим перебити.

Жвакуляючи м’ясо, сам собі дивувався, що міг утнути таке на ловах. Провівши все життя, як сіра і непомітна мишка, тепер опинився на якомусь неймовірному щаблі, поряд із полковниками й генералами, а може навіть поруч із самим князем. Бо й справді, бенкет цей влаштовано на честь повернення князя, а вийшло, що на честь найбільшого мисливця всієї сміттярки. Якщо по правді, то колись він про це таки мріяв. Мріяв про якусь несподівану запаморочливу кар’єру, про злет духу. І ось йому відкриваються широкі обрії. Захоче – одружиться з панною Фрузею, яка завше його віддано кохатиме і віритиме кожному його слову, бо слово се глаголить великий чоловік. А захоче – обере собі котрусь із генеральських доньок. Тільки котру ж вибрати? Обидві сливе що близнючки і обидві до нього вуркочуть із однаковим чуттям.

– Ну, як вам засмакував борщ? – спитала Мотря.

– Неперевершений! Я від нього захмелів сильніше, ніж від вина. Що вона туди додає?

– Нікому невідомо. Це великий секрет. Здається, там уся суть у суворій почерговости складників, а також у травах і коренях, які вона збирає в лугах. В самому кінці додається кров полоза. Зміюці втинають голову і зціджують усю кров до краплі в посудину з винним оцтом, щоб вона, потрапивши в окріп, не звернулася.

– Який жах! – скривився Бумблякевич. – Невже це робили й козаки?

– Звичайно. Вони частенько пили кров полоза сирою. Дехто із наших генералів теж нею ласує. Зміїна кров омолоджує. Ви не забули, що завтра ми вас чекаємо в гості? Влаштуємо лови на полоза.

– О ні! Досить з мене. Я гидую зміюками.

– Справді? – спитала, млосно потягуючись, Хівря. – Ну й даремно. Якщо не будете регулярно вживати козацького борщу, то хутко постарієте.

У цей час оркестра заграла танго, усе завирувало і запінилося білими сукнями. Пари пролітали з кінця в кінець, сукні лопотіли й здіймали вихор, а кавалери раз по раз поправляли свої чуприни, які падали на очі, оголюючи лисини. Якась висока струнка панна здавалась невтомною. Не пропускала жодного танцю, змінюючи кавалерів і заморюючи їх так, що вони потім падали на канапи попід стіною і важко дихали. Бумблякевич якийсь час спостерігав за нею, цмулячи шампанське та перекидаючись жартами з сестрами, а потім поцікавився, хто вона.

– Ах, ви ще не знайомі? Це… – почала Мотря, але тут її підхопив маґістр Джавала й вона зникла у вирі вальсу.

Натомість Хівря витягла на середину зали Бумблякевича і змусила танцювати, хоч і не вмів, хоч і ноги не слухали: він щоразу вдарявся об когось, плутався, а раз мало не дав сторчака. Незнайома панна, здавалося, була самою феєю танцю і кружляла, наче пелюстка, легко і звинно, зникаючи в одному кінці зали, а випірнаючи в іншому.

– Хто це? – спитав у Хіврі знову.

– Ах, я ж хотіла вас познайомити!

Та цієї ж миті панна знову зникла.

– Зараз я підведу вас до неї, – сказала Хівря і таки намагалася в танці дістатися до незнайомки, однак це виявилося неможливим, їм увесь час хто-небудь заступав дорогу.

– Але хто вона? Чому ви не скажете?

– Наберіться терпцю. Скажу вам по секрету, що вона теж збиралася вас запізнати.

– Справді?

– Але як ви смієте цікавитися іншою панною, коли у ваших обіймах я?