Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Так, що ви думаєте? – кивнула Мотря.

– Я? Боронь Боже, аби я що-небудь думав.

– Так от, аби ви знали, що такою пляшкою «Повстанських ночей» можна вивести з ладу цілий панцерник.

Бумблякевич наповнив келихи шампаном.

– Чарівні панянки, давайте дзьобнемо за ваші юні ночі. «Повстанські» мене щось не приваблюють. Якщо це вино виводить з ладу панцерник, то мене рознесе просто на дрібні флячки. Смачного!

Панянки залилися щирим українським сміхом.

– Боже, який ви потішний! – сказала Мотря. – Ви зовсім не подібні до наших набурмосених, як сичі, генералів.

– Пан Бумблякевич – гордість нашої сміттярки, – підтвердила Хівря. – Завтра ми вас чекаємо в себе. Навіть не намагайтеся суперечити. Ми нічого не хочемо знати. Правда, Мотре?

– Пане Бумблякевич, – манірно потяглася Мотря. – Ми були завше такі бідні на справжніх лицарів! Наші юні цнотливі серця стужилися за ними.

Музика замовкла, і гучний голос пана Джавали сповістив:

– Пані й панове! Наш видатний поет Транквіліон Пупс написав славень для героя вчорашніх ловів – пана Бумблякевича! Прошу!

Пролунали бурхливі оплески, і Транквіліон Пупс, зайнявши поставу, належну видатному поетові, почав рецитувати:

Поет скінчив читати, оплески потрясли залу. Бумблякевич підвівся із місця і кілька разів уклонився, а князь підняв догори келих шампана і оголосив, що хоче випити за героя. Гості охоче підтримали цю приємну акцію, і Бумблякевич відчув, як спина його сходить по5том від невимовного щастя. Після тосту залою знову полинув тихий гомін розмов. Бумблякевич відчув себе на верховині щастя. Поруч сиділи дві чарівні істоти, і можна було тільки здогадуватися, скільки чоловіків у цей час йому заздрять. Панни сиділи по обидва боки від героя, дотуляючись коліньми до його колін під столом. Бумблякевич опустив ліву руку під обрус і поклав її на стегно панни Мотрі. Розмова точилася й далі без всяких змін, панна й оком не зморгнула. Тоді й права рука опустилася на стегно панни Хіврі. За хвилю, не відчувши жодних перепон, обидві руки уже вирушили на прощу до сокровенних капличок, пірнаючи під сукні, ковзаючи стегнами. А незабаром долоні Бумблякевича достукувалися вже до золотих брам скиту, і брами без зволікання розчинилися перед ним, щоби впустити до себе мандрівців. Обидві панни, мов за командою, розвели ноги, і пальці гостя, ледь відхиливши тонюсінькі штори, опинилися в квітниках, яких ще не порали садівники, не запилювали бджоли, іно роса випадала медова в часи солодійних марень.

– Ці вустриці такі смачнющі, – сказала Мотря.

– Цікаво, що вони думають, потрапивши в наші вуста? – замислилась Хівря.

– Це жорстоко – їсти їх живцем, – проплямкав Бумблякевич. – Адже й вони, либонь, мріяли про краще життя, творили пляни, снили коханням…

– Коханням? Так-так, – промовила Мотря, – я відчуваю, як вони збуджуються під язиком, як обволікують зубчики, як відтягують солодку мить проникання в горло.

Права рука панни Мотрі пірнула під обрус і, не гаючись, розщепнула ґудзики на штанах героя. Пальчики в неї ніжно-соромливі, мов кошенята пестливі, а в такі нетрі ніколи ще й не проникали, аж їм, бідолашкам, жаско від цього, вони тремтять і стогнуть, а нігтики відсвічують червоними жарівками, показуючи шлях.