Юрий Винничук - Мальва Ланда

Світло пригасло, і залунав повільний танець, Хівря оплела руки йому довкола шиї, пригорнулася всім тілом, і не відпускала доти, аж поки музика не вмовкла, а гості почали збиратися по домівках. Генерал Купчак так несподівано забрав своїх доньок, що вони ледве встигли попрощатися, наостанку вирвавши у Бумблякевича обіцянку обов’язково вибратися до них завтра на обід. Було вже далеко за північ, коли дістався до свого покою. У шибі блідо відсвічувала голова панни-привида. Її сумні очі мовби чекали розради.

– Не діждешся, – буркнув, засмикуючи штори.

Потім упав на ліжко і провалився у снігові кучугури сну.

Ранок почався з приходом Фрузі, яка принесла сніданок.

– Я чула, що тебе панни Купчаківни запросили до себе на обід?

– Так. Я їм дуже сподобався. Цілий вечір зі мною не розлучалися.

– Ну, певно! Генеральські доньки! Куди мені до них. А, до речі, якби ти хоча б на хвильку від них відлип, то міг би зазнайомитися із Мальвою Ландою.

На Бумблякевича наче відро крижаної води вилили.

– То вона була на бенкеті?

– Була.

– І ти мене про це не повідомила?

– Як я могла відривати тебе від такої захоплюючої розмови? А так, між нами, то я не знайшла у вас під столом жодного морозива.

– Що? Якого морозива? Чому ти не звела мене із Мальвою Ландою?

– Ще чого! Мало того, що тоті вертихвістки відбили тебе на цілий вечір, то ще й із Мальвою ділися! Мені здається, що то було якраз те саме морозиво, яким і я недавно ласувала.

– А щоб ти скисла із тим своїм морозивом! Куди Мальва поділася? Куди вона пішла після бенкету?

– Її забрали з собою Купчаки. Вона поїхала до них ночувати.

– Ага, чудово. Отже, там я її і застану.

– То ти таки збираєшся до них?

– Я прийняв їхнє запрошення.

Фрузя насупила брови.

– На обід! То так ти мені збираєшся відплатити за мою доброту!

– Ну, я ще, здається, не твоя власність, аби мені вказувати, до кого я повинен ходити.

– Я віддала тобі все, що мала найдорожчого – свою цноту!

– І це ти мені говориш після своїх плюгавих збочень із якимось зачуханим клаком? Чи ти забула, чим займалася ще зовсім недавно?

Ці слова викликали у Фрузі істеричні ридання. На свій подив, Бумблякевич не відчув до неї жодного жалю. Навпаки, тепер дуже прискіпливо оглянув її і побачив ще чимало недоліків. Корова. Натуральна корова. Уся різниця лише та, що Фрузя не дає молока. Подумаєш, якась нещасна покоївка! І це в той час, коли за ним сохнуть генеральські доньки! Писані красуні, яких бачив тільки в журналах. Фрузя мовби прочитала його думки, бо ридання її стали ще жалюгіднішими. Сльози крапотіли з носа і падали на тарілочку, утворюючи широку калюжку. Бумблякевич подумав, що не варто, можливо, отак відразу показувати свою байдужість, бо ще хтозна-чим скінчиться знайомство з Купчаківнами. Може, вони тільки бавляться ним, а до справжніх почуттів далеко. А Фрузя тут, поряд, мов кішечка. І справді, щойно пригорнув її до себе, як вона заспокоїлася. Однак образа ще жевріла, бо таки не втрималася, щоби не вжалити.

– Посмакувало тобі серце однорога?

– М-м… так собі… Я тільки-но й з’їв два кавальчики.

– Щоб ти знав, що це не було серце однорога, а звичайне свиняче.

– А куди ділося однорогове серце?

– Його з’їв князь, адже то був незвичайний одноріг.

– Для чого ж тоді була ота вся кумедія? Навіщо мені Джавала підказав узяти собі те серце?

– То все для гостей. Ну, і щоб тебе пошанувати. Хоч ти його й не вполював.

Серце Бумблякевича захололо.

– Кого не вполював?

– Однорога.

– А тобі звідки відомо, вполював я чи ні?

– Я чула розмову між Джавалою і князем. З грудей однорога витягли кулю. Але то була княжа куля, а не твоя. Ще одна куля була в стегні, належала вона Джавалі.

Йому стало страшенно соромно. Але тільки на секунду. Бо відразу потому подумав, що все це може виглядати не обов’язково на зумисний обман, а на звичайну помилку. Міг він помилитися? Міг. Думав, що його куля пробила груди, а то, бач, княжа. Буває.

– Ну, і що вони вирішили?

– Князь сказав, що ти міг схибити якраз тоді, коли саме він поцілив звіра. От ти й подумав, що забив однорога. Але однаково ти герой, бо ж усі бачили, як ти мчав на ньому верхи. Але серце таки підмінили, бо забив однорога князь. Можеш не боятися, вони зберігатимуть це в таємниці.

– Гарна мені таємниця, яка відома покоївці, – буркнув Бумблякевич.

– А мені який сенс її зраджувати? – стенула плечима. – Нема жодної причини. Хіба… хіба що ти подаси таку причину.