Юрий Винничук - Мальва Ланда

Бумблякевич закусив губу.

– Тепер ти будеш мене шантажувати, так?

– Як ти міг подумати, наче я на таке здатна? Я просто кохаю тебе. Без пам’яти. А це означає, що пам’ять можна в якісь хвилини втратити. Розумієш?

– Дурний би не второпав. Але не думай, що тобі вдасться тримати мене під пантофлею.

– Я й не збираюся. Але ділити тебе не хочу ні з ким.

Шийка у Фрузі була тендітна й худенька. Зовсім не пропорційна з тілом. Таку шийку візьми тільки добре в руки – і… ще один привид блукатиме палацовими коридорами.

– Чи я тобі клявся у вірності?

– Ні.

– Може, щось обіцяв?

– Ні.

– То які до мене претензії?

– Жодних. Але ти мій. Я нікому тебе не віддам.

– Я не річ. Я жива людина. Врешті-решт, я можу плюнути на всю вашу засрану сміттярку і повернутися до Львова. Тоді можеш хоч на всіх стінах писати, що не я вбив однорога.

– Не сміши курей. Із нашої сміттярки ще ніхто самотужки не вибрався, а хто намагався, то навіки губився у лябіринтах. Мапа лябіринту зберігається під сімома замками. Тобі її ніколи не здобути.

– А тобі?

– Мені – завиграшки. Але я мапи не потребую. Мені й тут добре.

– Ага, то я, виявляється, перетворився ще й на в’язня. Дуже мило. Але чому ти вчепилася в мене, як кліщ? Ну вграв я тебе, відбив від клака. І що? Хіба це дає тобі якісь права на мене?

– На тебе мені дає права моя любов.

Бумблякевич скривився. Шийка тендітна, вигиниста, ах – лебедина…

У шибі знову побачив обличчя привида. Панна підморгувала і мовби заохочувала до дії. Адже їй сумно самій, так самотньо сумній… Вона мріє про подругу, з якою б гуляла собі терасою… І то нічого, що подруга матиме шийку криву…

– Я мушу побачитися з Мальвою Ландою. Маю надію, до неї ти не будеш заздрісна?

– До Мальви? Ні. Вона ж така стара! Хоча учора пурхала як метелик. Усіх кавалерів затанцювала.

– То це була вона? Та панна з попеляcтим волоссям!

– Так, то була Мальва. Терпіти її не можу.

– Але чому?

– Бридка. Ти просто її не знаєш. Вона жахливо гонориста. Не знаю, за що її любить княгиня. Поводиться так, наче не знати якого роду.

Бумблякевич відчув, як у ньому починає наростати лють. Фрузина шийка манила все дужче і дужче. Напевно, Фрузя помітила цей його погляд, бо раптом встала і пересіла на ліжко.

– Коханий! – потяглася вона. – Обіцяй, що не обдуриш і одружишся зі мною. Тоді я теж обіцяю, що триматиму в таємниці історію з однорогом. А зараз навіть особисто відпроваджу тебе до Купчаків. Ти не бійся. Я тобі буду вірною дружиною. А ті Купчаківни – білоручки. Вони навіть шкарпеток не зацерують.

Можливо, вона й мала рацію, однак визнати цього він не хотів. Зараз йому ніщо не зашкодить дати обіцянку. А там – побачимо.

– Гаразд, я обіцяю з тобою одружитися. А тепер ходімо до Купчаків. Тільки умова – коли прийдемо до них, щоб не втручалася в розмову.

– Ах, Бумблику! – втішилася Фрузя. – Який ти милий! А щоб я заспокоїлася, то благаю тебе – побумбляй мене!

Фрузя впала на ліжко і задерла сукню. Під сподом була гола. Бумблякевич мав нещасний вигляд.

– Але в нас нема часу! Мусимо негайно йти!

– Коханий! Якщо захочеш, аби я тебе зоставила з тими панночками на самоті, мусиш побумбляти. Аби я була певна, що тобі не спаде на думку побумбляти також їх. Ну? Ходи сюди, хом’ячечку мій! Мій борсучочечку!

– Але…

– Скоріше зачнеш – скоріше закінчиш. Вперед!

Бумблякевич із якоюсь несамовитою люттю вистрибнув із штанів і накинувся на Фрузю усією своєю вагою. Без пестощів і поцілунків увігнався в неї, мов роз’юшений бик, і почав товкти з таким завзяттям, наче б поклав собі за мету розчавити дівчину. Як на те – усе це викликало у Фрузі самі лише зойки захвату і насолоди. І що сильніше він пригнічував її, що брутальніше файдолив, то усе в глибшу екстазу Фрузя увіходила. Під кінець уже зовсім, мов навіжена, молотила п’ятами спину коханого.

Усю дорогу, поки вони йшли до маєтку Купчаків, Бумблякевич намагався запам’ятати усі ті гори і закрути, які їм траплялися, але це виявилося річчю неможливою. Сміттярка для нього усе ще була землею незвіданою. За годину швидкої ходи вони спинилися перед муром, що потопав у зелених обіймах плющу. Фрузя розгорнула витке гілля і вдарила в калатало. На стукіт з’явилася покоївка, а впізнавши Фрузю, кинулася цілуватися.

– Я привела пана Бумблякевича. Його запрошено на обід, – сказала Фрузя.

– Ах, так-так. Дуже приємно. Ходіть за мною.

Ступивши в прочинені двері, вони опинилися в саду. В глибині за деревами і кущами біліла будівля з колонами.