Юрий Винничук - Мальва Ланда

Тим часом морці хазяйновито повідтинали від глянц-щогли вітрила і, скрутивши їх, заховали під палубою.

– Щоглу гарно поріжте, – звелів капітан, – та поколіть на дрова, гарпун вам в печінку, недорайди! Хтозна, куди доведеться ще заплисти. Може, в які файсберґи, то будемо грітися.

– Як же ми без цієї щогли? – стривожився Бумблякевич.

– А не біда. Це впала тільки глянц-щогла, а ще ж є у нас файнц-щогла, друм-щогла і бубель-щогла. Цілком достатньо.

Фрузя пригорнула Бумблякевича і прокудкудакала:

– Коха-а-асю, чи не піти б нам до каюти трішечки відпочити?

– Підіть, підіть, пане Дундлякевичу, – сказав капітан, – вставте їй пістончика, га-га-га-га!..

Бумблякевич зашарівся, як маків цвіт, але послухав Фрузю й подався з нею до каюти.

Прокинулися вони від гуркоту у двері й голосного крику капітана, який сповіщав, що вони якраз впливають у Море Борщів. Уся команда стояла струнко. Капітан із таким виразом на обличчі, мовби його корабель вітав зі скелі сам король Данило, застиг у якійсь фанатичній непорушності, на позір якої Бумблякевич і сам виструнчився і втягнув живота. Одна лише Фрузя не поставилася з такою ж серйозністю до цього відповідального моменту і, хихикнувши, почала милуватися краєвидами. Корабель, пройшовши повз скелі, повільно й урочисто вплив у червону наваристу юшку моря, яке парувало і дихало п’янливими запахами борщу. Пухкі бурячкові хвилі буцалися до облавка, і грайливі рожеві бризки, мов бризки крові, злітали вгору і розсипалися на ще дрібніші і блідіші, щоб, уже опадаючи, перетворитися на прозорий, з ледь помітним червоним полиском, дощик.

З моря вистрибували червоні летючі риби, пролітали кілька метрів і знову щезали у хвилях.

– Чи не хочеться вам порибалити? – поцікавився капітан.

Бумблякевич знизав плечима. Рибалка він був нікудишній, але Фрузі ця ідея сподобалася, і вона відразу почала метушитися і роззиратися за вудочкою. Потім капітан всучив їм по спінінґові, начепивши на гачки вудженого сала.

– Яка ж то риба бере на сало? – спитав Бумблякевич.

– У Морі Борщів на сало бере все, що тут водиться. А вам, думаю, мусять попастися тунці. У нас, до речі, на обід нічого нема.

– Свіжий борщ! Свіжий борщ! – дуже вчасно сповістив штурман і поставив біля них два відра борщу.

Бумблякевич з охотою вижльокав два горнятка, і не міг нахвалитися. Фрузя сьорбала поволі, прицмокуючи і приказуючи, що їй ще ніколи не вдавалося зварити такого смачного борщу. Капітан, довго не патичкуючись, перехилив ціле відро. За кілька хвилин жилка в Бумблякевича смикнулася і туго натяглася.

– Вибирайте! Вибирайте! – гукнув капітан.

Бумблякевич потягнув жилку на себе, а вона засмикалася чимраз частіше, поки не напружилася так, що довелося попустити. То була якась важка рибина і тепер, ковтнувши наживку, пливла усе далі й далі від корабля, поки несподівано не завернула і не пішла колом. Тепер треба було знову хутко вибирати жилку, і Бумблякевич аж спітнів від переживання, а Фрузя пищала і верещала, і лопотіла щось над вухом, мов тисяча знервованих чайок.

– Молодець! – похвалив капітан. – Давайте її, кляту, сюди, пане Срайблякевичу!

Рибина і справді була велика, бо коли, завершуючи коло, вона піднялася до поверхні, то всі побачили над водою її вкритий червоною лускою хвіст, який голосно ляснув по хвилях і знову щез. Риба вибивалася із сил, і Бумблякевичу вдалося не пустити її на друге коло, а підтягнути до облавка.

– Тягніть! Сто копанок чортів вам у пельку! – скомандував капітан. – Вона вже наша.

Бумблякевич почав вибирати жилку з небувалим ентузіазмом. І ось несподівано на поверхню вигулькнула жіноча голова з буйним червоним волоссям. З рота її стирчала напнута жилка. Бублякевич з переляку випустив з рук спінінґа, і, якби не капітан, здобич навіки щезла б у морі.

– Русалка! Гурра! – закричав капітан, перехопивши жилку.

– Гурра! – озвалася за спиною команда.

– А-а-а-а-а-а! – верещала, мов недорізана, русалка, пручалася і билася, смикаючись на гачку.

– Боже мій! – мало не зомлів Бумблякевич. – Що ви робите? Відпустіть її!

– Нізащо! – гаркнув капітан і продовжував виконувати свій рибальський обов’язок.

За хвилю він уже видобув бідолаху на палубу, і тепер вона гецкалася на мокрих дошках. До пояса русалка була людиною, але нижче вже червоніла луска. Вона так ляскала хвостом по палубі, аж ішла луна. Вся команда обступила її і з цікавістю розглядала.