Юрий Винничук - Мальва Ланда

Пізнав на тарілці друге персо і тоді, коли це усвідомив, його руки несамохіть потяглися до ножа і виделки і втяли малесенький шматочок. О, варто б описати – цю довгу й болючу мандрівку виделки з настромленим м’ясом до вуст, усю ту зливу думок і почуттів, що затанцювала в очамрілій голові добродія Бумблякевича у час, коли в слини почався відплив і в роті важко зітхнула пустеля, випускаючи на краєчку язика малюсіньку й безпомічну оазу… У мить, коли шматочок перса торкнувся його язика, русалчин спів забринів йому вже не так далеко, навіть здалося, що він починає розрізняти окремі слова, а мелодія раптом пройняла його всього, до самих кісток – де він чув це? де плакав і ридав? де бився розпачливо головою? де помирав? де це було і коли? Спів русалчин входив у кров, як міцне вино, розум людський не здатен був би з’ясувати його значення, такою ж глибокою, як і той спів, мусила бути таємниця сповненого терпіння життя, котре мовби прямувало разом із піснею до своєї загибелі, але чиє ж це життя і чия то загибель? Пісня здіймалась у небо і розступалися перед нею хмари, птахи розрівнювали блакить, і урочиста небесна глибінь приймала її в своє пречисте лоно, але торкнувшись язиком русалчиного перса, Бумблякевич раптом відчув появу якогось панічного страху, мовби збирався вчинити щось таке, що не раз являлося йому у снах і лякало своєю темністю, успадкованою з диких-предиких часів. Згадав великі білі перса, що вигодували його… Перса, які мав тепер з’їсти…

Дика половецька кіннота увірвалася йому в мозок, вогні смолоскипів обсмалили піднебіння черепа. Відчув, що ось-ось рознесуть вони череп тисячами копит і розприснеться мозок його по світах, степ горів і корчився, наче спопелілий папір, небо стікало по краплі за спаленілий обрій… І в тому всьому пісня русалки запекла й задудніла струмом гарячої крови, а зі збитого в повітря попелу постали мертві слова і підняли свої хоругви. Знав ці слова. Як же міг не пізнати відразу? Знав ці знаки і не міг уже від них відректися… Червоне сонце перса зійшло йому перед очі і бризнуло кров’ю. Випустив виделку з руки. Чув, що хтось засміявся, хтось закпив із його несміливости, але йому було байдуже. На палубу випірнула Фрузя й, побачивши піврусалки з обтятими персами, зойкнула:

– Ой леле! Але ж ви й пакуєте! Чи зоставили для мене щось смачненьке?

– А оно маєте ціле персо, – тицьнув капітан пальцем у тарілку Бумблякевича. – Пан Кульбакевич, зі всього видно, апетиту не мають.

– Це правда? – спитала вона, вмощуючись біля нареченого.

– Мені щось голова розболілася, – поморщився той, ховаючи очі.

– Ну, то я радо зґелемсаю твою порцію. Персо, та ще й з пиптиком! Маю таку слабість! – аж занявчала Фрузя.

– У нас тут є ще одна лагоминка, хе-хе, коли бажаєте, – сказав капітан і підморгнув кухареві, який одразу ж настромив щось на видельце і учинно підсунув панночці під самий носик.

Морці враз розкрили роти й випустили організоване:

– О-о-о-о-о-о!

Фрузя глянула на запропоновану лагоминку і збурячковіла по саму шийку, а пан Бумблякевич закашлявся і випорснув повний писок пива на стіл. Кухар струснув з видельця вгощення і сказав:

– Спеціяльно для вас і притримав. А то у нас тут усі до цього ласі.

Фрузя змушена була їсти під допитливими поглядами морців, але це її не особливо нітило, куди сильніше виводив з рівноваги пильний погляд русалки, адже очі дивилася просто на неї.

– Чого це вона на мене так витріщилася?

Бумблякевич хотів було її заспокоїти, але чомусь відчув таке дике безсилля, а з ним разом і свою жалюгідність, що промовчав. Що можна тут змінити, коли мають такі звичаї? Може, й справді ця борщова русалка – це така ж собі страва, як і вуджений лящ. Налив собі пива і спробував думати про інше… Чи застане він нарешті Мальву Ланду там, куди везе його капітан? Чи не випорсне вона знову йому з рук?

– Але чому вона вивалила свої баньки тільки на мене? – ляснула по столу кулаком Фрузя.

– Панна не задоволена! – проголосив капітан і кивнув кухареві.

В повітрі зблиснула сталь ножа – і видлубані очі опинилися на тарілці в капітана. Однак і тут вони продовжували пропікати поглядом Фрузю.

– Єдиний спосіб їх знешкодити – з’їсти! – сказав капітан і поділився ласощами з панною.

Фрузя поклала око на язик і, заплющившись, якусь хвилю перекочувала його від щоки до щоки, поки нарешті не хруснуло воно між зубів і не заповнило рота виразним блаженством.

– На смак нагадує оливку, – сказала Фрузя.