Юрий Винничук - Мальва Ланда

Бумблякевич подивився на русалку. Вітер розвівав її червоне волосся. Але бліді вуста продовжували ворушитися, з них линув спів. Морці скінчили обід і розповзлися по палубі. Капітан запалив люльку й гукнув кухареві:

– Решту м’яса покрайте і закрутіть у пушки.

І не встиг Бумблякевич допити пиво, як кухар поклав на стіл перед капітаном русалчину голову з розкішним довжелезним волоссям, що грало на сонці всіма відтінками червоної барви, промені в ньому заплутувалися і тремтіли, ув’язнені, мов у павутині.

– У-ум-м! Яка розкіш! – погладила Фрузя волосся і промовисто глянула на капітана.

– Слово панни – закон для лицаря! – відказав той і, видобувши з кишені ножиці, заходився стригти голову.

– Ніхто не матиме такої перуки! – усміхнулася Фрузя до нареченого. – Я закутаюся цим волоссям, як плащем, і буду вдавати русалку. А ти мене зґвалтуєш, добре? Зґвалтуєш? Як одноріг!

– Але в мене нема рогу, – потер чоло Бумблякевич.

– Капітане, – звернулася Фрузя, – чи у вас не знайдеться якийсь ріг?… Тільки не баранячий.

– Тоді можу вам запропонувати ріжок… Мисливський, – додав капітан, закінчивши стрижку. – Ну, ось ваша перука. Помацайте, яке воно м’яке.

Бумблякевич подивився на обстрижену голову русалки і сказав:

– Навіть тепер вона не облишила співати! Може, це взагалі якась відьма?

– А вони всі такі, – пояснив капітан, цмулячи пиво. – Всі вони, як закляті. Якщо хочете, можете взяти собі цю голову напам’ять. Буде вам ще якийсь час співати.

– Ні-ні, в жодному випадку, – замахала руками Фрузя. – Подивіться, яка вона страшна! Обстрижена, без очей! Жах!

– Ну що ж, тоді більше нінащо вона нам не згодиться, – промовив капітан і пожбурив голову в море.

Море лагідно підхопило її на хвилі й заколихало, мов м’яч, відносячи кудись туди, де спочине вона в супокої.

– Капітане, дайте нам хутчіше того ріжка. Нехай мій любий щось мені заграє! – попросила Фрузя, водночас висмикуючи судженого з-за столу.

Голюсінька Фрузя звивалася в постелі, геть уся перевита червоним волоссям русалки. Вочевидь, це її незвичайно збуджувало, бо вона скавуліла і закочувала очі під лоба. Виконуючи її бажання, бідолашний Бумблякевич приставив бичачого рога до чола і замукав. Фрузя розкинула ноги і засичала:

– Ну! Пробий мене рогом, однороже! Зґвалтуй мене! Якнайбрутальніше! Пропори мене до кишок!

– Му-у-у! – ревів Бумблякевич і, ставши на коліна, прицілився рогом, куди слід.

А там уже нетерплячі пальці Фрузі витанцьовували навіжений танок.

– Му-у-у! І що – пхати ріг? – спитав, востаннє перевіряючи, чи чогось не переплутав.

– Пхай! Пхай!

– Туди?

– А куди ж?!

Робив це якомога делікатніше, щоб не завдати коханій болю, але вона, либонь, прагла якраз протилежного, бо вхопила його обома руками за вуха і примусила ввігнати ріг по саме чоло. Це викликало в неї таку дику екстазу, що Бумблякевич не на жарт перелякався, чи вона, бува, не здуріла, і, вирвавшись із чіпких рук коханої, зіп’явся на коліна. Не побачив нічого страшного – дівка кидалася на ліжку, то виймаючи, то заганяючи ріг і, як видавалося, роля Бумблякевича була виконана. Це, однак, вражало його чоловічу пиху і, не звертаючи уваги на Фрузині протести, вирвав у неї рога, а натомість запропонував дещо інше.

– О-о-о! – закричала Фрузя. – Де твій ріг, однороже! Де твій ріг! Що це за хвостик мене лоскоче? Де ріг?! Де ріг?!

Голова її стрибала під ним то вгору, то вниз, а рот розкривався усе ширше, і ширше, і в нім кидався і шарпався гарячий спінений жеребець язика. Та раптом, що це – язик мов розірвало надвоє, і з рота вистромився сріблисто-рожевий риб’ячий хвіст і боляче порснув Бумблякевича по носі. Тієї ж миті вибухнуло Фрузине ліве око, затраскавши йому лице, а з нього висунулася голова оселедця. Оселедець клацнув гострими зубами і заіржав, мов кінь. Бумблякевич перелякано зіскочив на ноги. Фрузею кидало так, мовби хтось там у ній молотив ціпами. Задрижали її перса і, відірвавшись від тіла, стрибнули на постіль. Мали жаб’ячі лапи, якими вони вже чалапали до дверей.

– Що робиться? – трусив головою Бумблякевич.

Фрузя не могла вимовити й слова – з рота й далі стирчав огидно розпухлий хвіст і метлявся туди й сюди, мовби намагаючись вирватися з неволі зубів. Червоне волосся усе тісніше й тісніше обплітало її, прилягало до тіла й вростало у нього. З-поміж стегон висипався мокрий пісок і зашипів, наче грань. Бумблякевич у паніці позадкував до дверей. Бачив, як волосся усе тугіше стягує Фрузю, як вистрілює ще одне око і являє другого оселедця, і як нарешті тіло дівчини в останніх конвульсіях затихає і перетворюється на жмут червоних водоростей. Вибіг на палубу, але крик зав’яз йому в роті, коли побачив, що там твориться. Уся команда конала в невимовних муках. З очей і ротів їм виповзали жаби, краби, медузи й інша подібна всячина. Водночас руки і ноги перетворювалися на вугрів, відпадали від тулубів і стрибали у воду. На палубі катулялися безпорадні обрубки. Рештки капітана на очах спухали і випускали запах зогнилої риби. Розпачу Бумблякевича не було меж. Що він тепер чинитиме у відкритому морі?