Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Прошу пана, самотність, мов біла стеля, нависла над вами, – прошамкотіла стара.

Бумблякевич стрепенувся, мов ужалений – це нагадувало рядки з поезії Мальви: «Самотність, мов біла стеля, в якій загубився погляд…»

– Що? Що ви сказали? – підступив до вікна.

– Можу сказати, що з вами було, що є і що буде. Заходьте, наллю вам кави.

Мов під гіпнозом увійшов до хати і опинився в сірому напівтемному покої. Всюди висіли пучки зілля, коріння, роги, вінки цибулі і часнику, крила кажана й засушені гадюки та жаби. Звичний відьмацький інтер’єр, знаний з безлічі книжок, а проте складалося враження, що всі ці оздоби з’явилися зовсім недавно і у великому поспіху чіплялися на стіни.

– Сідайте, прошу пана, – припросила стара і налила у горнятко каву. – Шукаєте те, що неможливо знайти?

– Наразі шукаю готель.

– Готель? У нашому забутому Богом місті? Можете заночувати в мене. Багато не візьму.

Кіт зіскочив зі старої на підлогу й почав тертися до ніг гостя.

– Мені обіцяно безкоштовну ночівлю.

– Пийте каву. Такого не буває. Ніц забездурно. Чому вам не засмакувала русалка?

– Звідки ви знаєте про русалку?

– Я знаю все.

– Я тільки взяв її до вуст і відразу виплюнув.

– Чому ви її не ковтнули? Пийте каву.

Бумблякевич узяв горнятко, підніс до вуст, але спинився.

– Стривайте, чому це вас так цікавить?

– Пийте каву.

– Якби я ковтнув бодай лик тої русалки, то вже б не жив, правда?

– Кава перша кляса. Дати вам до неї бублика?

Бумблякевич зацікавлено подивився у хитрі очі ворожки. Кіт сказав «муррня-а-ау!» і вистрибнув Бумблякевичу на коліна, рука з горнятком смикнулася і кава хлюпнула на кота. Пролунало гучне шипіння, і сморід смаленої ґуми розлився по хаті, ворожка скрикнула, а кіт звалився на підлогу і засмикався у корчах. Бумблякевич вихлюпнув решту кави на обрус – тканина задиміла.

– Ах ти ж, стерво! – гукнув до ворожки, але та вже зникла за дверима сусіднього покою.

Сморід вигнав його на двір. Вдихнув жадібно свіжого повітря і рушив далі, та не пройшов і сотні кроків, як побачив ще одну вивіску з написом «Фризієрня» і вирізаним з дикти вусатим перукарем, що в одній руці тримав ножиці, а в другій гребінця. Такий самий, але живий перукар, сидів на порозі і нудьгуючими очима стежив за прибульцем.

– Голимо, стрижемо, обтинаємо, – проторохтів перукар.

– Що саме обтинаєте?

– Все. Нігті, кігті, крила.

– Я не янгол – крил не маю.

– З крилами бувають не тільки янголи, а й слуги Люципера, – весело розсміявся перукар. – Мені здається, вас пора поголити.

– Але я не маю, чим заплатити.

– Бог заплатить, – сказав перукар, встаючи і припрошуючи всередину.

Бумблякевич ледь повагався, але, провівши долонею по щетині, скорився. Перше, що йому кинулося в очі, це незвичайна чистота без жодного пасемця волосся на підлозі, як то зазвичай бува в перукарнях. Господар посадив його у бігунове крісло навпроти овального дзеркала. Попід дзеркалом на столику стояли пляшечки з парфумами, всі до одної повні, невживані. Перукар зав’язав йому на підборідді біле покривало і заходився колотити піну у маленькому горняткові.

– Здалека-сьте до нас примандрували?

– Важко сказати. Чи нема у вас часом мапи?

– Мавпи?

– Мапи! Карти!

– Не граю в карти.

– Маю на увазі карту місцевості.

– Котрої саме?

– Та вашого ж містечка.

– Навіщо мені карта містечка в перукарні?

– А що тут дивного? В перукарнях прийнято тримати різні часописи й мапи, аби клієнти не нудилися.

– У мене клієнти не нудяться.

– Кілько їх маєте на день?

– Чому тільки вдень? Я і вночі стрижу, – розсміявся перукар.

– Щось не видно, аби ви перепрацьовували.

– Це тому, що я такий чистьоха. Відразу прибираю, сліди замітаю.

По тих словах почав накладати густу піну, від чого обличчя Бумблякевича перетворилося на пагорб під сніговими заметами. Лезо гострої бритви зблисло перед очима. В дзеркалі побачив усмішку перукаря.

– Чому ви не випили кави?

О, шляк! Про яку каву він запитує? Ту, що я розілляв у ворожки? Невже знову потрапив у халепу?

– А хіба ви пропонували каву? – клеїв дурника, шукаючи порятунку.

Лезо бритви, відбиваючи сонячні зайчики, повільно наближалося до горла.

– Кава – це перше, що я пропоную кожному клієнтові, який переступить поріг мого закладу.

– Не пам’ятаю, аби ви мені пропонували каву.

– Бо ви мені не дали це зробити.

– Яким чином?

– У нас призвичаєно спочатку порозмовляти про те, про се, розпитати про життя, про родину, якщо то людина місцева, а коли чужинець, то поцікавитися, звідки він приманджав. Але ви не відповіли мені на перше ж моє питання, чи здалека-сьте примандрували. Обірвали на півслові, питаючи про якусь дурну мавпу. Цим ви мене образили, зруйнували природний хід розмови, і про каву я вже й не згадував.