– Княгиня фон Шруботяг.
– Що? Ви жартуєте? Адже я вам казав, що вона з сином загинула ще двадцять літ тому.
– Можливо. Одначе я її бачив не далі як позавчора. І її сина теж. Може ми розмовляємо просто про різних людей?
– Але це виключено. На них обірвався рід Шруботягів. То мусили бути хіба якісь пройдисвіти.
– Дивно.
– Та, зрештою, ось, погляньте. В мене є календар з їхнім некрологом. Тут є їхні світлини.
Бумблякевич побачив книжку з написом «Календар галицький на рік 1893» – і відчув, як усе у нього всередині обвалюється, кришиться, осипається, і ось він уже сидів порожній, мов діжка. «Гу-у-у-у!» – загуло в діжці й потахло… Коли ж глянув на портрети матері й сина, ледве стримався, щоб не скрикнути – пізнав їх. То були княгиня і син. Вчора з ними розмовляв. А 1893-го вони вже були мертві. Може, він розмовляв з їхніми духами? З духами, що мешкають на сміттярці… Цілком можливо. Але… Загинули вони, як казав Мартин, двадцять років тому… Як же це?
– Мартине, ви пробачте моє дурне запитання… Який нині рік?
Мартин подивився на Бумблякевича, як дивляться на дідуся, який позбувся розуму, але було в цьому погляді і співчуття.
– В порядку… можете зі мною не кремпуватися. Видно, пережили-сьте якийсь струс. Щодо року, то нині маємо 1913.
Якби небо розкололося і явилися херувими, щоб звістувати Суд Божий, то й тоді Бумблякевич не відчув би того страху і розпачу, що зараз. Не було чого сіпатися, кричати «ні, це неможливо», бігати по хаті, вишукуючи нових доказів. Тепер просто усе стало на свої місця. Ось чому не бачив жодних ознак ХХ століття у цьому містечкові, відразу сприйняв його як законсервований музей просто неба. Почав гарячково пригадувати, що чинили герої книг, котрі потрапляли в подібну ситуацію. Отже, бачив декілька пояснень. Перше: внаслідок катастрофи якимось чином опинився в минулому. Друге: опинився не в минулому, а в зовсім іншому вимірі, час якого відстає на сімдесят з гаком літ. Третє: з часом і паралельними світами поки що все в порядку. Але це містечко живе іншим часом. Чи таке можливе? Чому ні? Адже воно ізольоване… Отже, нині, як і всюди, 1993 рік, а тут – 1913-й. Зрештою, в мусульман так само далеко не 1993-й.
Згадай, що казала Мотря? Так і казала, що містечко це населяють вар’яти. Що б там не було, а розгадка буде критися в замку. Там же знайде і Мальву. Мальва вчинила розумніше – перелетіла на повітряній кулі. Тепер сидить собі і спокійно вивчає манускрипти. А йому доведеться плуганитися пішки через хтозна-які хащі.
– То ви кажете, в замку зараз самі привиди?
– Так говорять.
– Тобто ви нікого не бачили?
– Ні.
– А чи знайоме вам таке ім’я: Мальва Ланда?
Побачив, як той здригнувся, як спробував гарячково підшукати відповідь. А, може, це тільки здалося? «Я став таким підозріливим», – подумав Бумблякевич.
– Мальва Ланда?… Щось подібне… здається, якийсь острів…
– Ні, це ім’я.
– Ім’я… Не чув. А хто вона?
– Одна знайома. Повинна бути в тім замку.
– З привидами?
– Чому б нам разом не податися туди? Напишете репортаж для своєї газети.
– Я маю зовсім інші проблеми. Не люблю пхати свого носа в…
– Але ж пхаєте!
– То інша справа – фінансові надуживання, махлювання… А тут… І невідомо, що на прибульця там чекає. Може, це щось страшне і гидке…
Мартин налив і жадібно випив.
– У мене в глухому селі живе старенька мама. Я не бачив її понад десять літ. Я можу поїхати і провідати її… Але цього не роблю. Чому? Бо ану ж я приїду – а вона вже померла! Я не винесу цього… І не їду. Мені набагато легше думати, що вона жива, тоді спогади про дитячі літа не ятрять душу… Мені так солодко згадувати її…
– Ви хочете сказати, що були в тім замку в дитинстві? Ще коли там була княгиня? Так?
– Нічого я не хочу сказати… – сховав очі Мартин.
– Тепер я знаю – ви були там в дитинстві. У вас приємні спогади. Вас вгощали цукерками, ви гойдалися на каруселі… Правда? А тепер не хочете цих споминів руйнувати?
Мартин мовчав. Бумблякевичу стало ще сумніше. Був сам-один і не знав, з чого почати.
– Знаєте що, – озвався Мартин. – Зараз вам щось покажу. Тільки не тут. На даху.
Ніч ясна і тепла, і небо засіяне зорями.
– Слухайте, – каже Мартин, і ти слухняно припадаєш вухом до оксамитового живота ночі.
Дивна божня музика лине у завмерлому просторі. Довкола ніде ані шелесне. Тільки ти і ця музика.
– Подивіться туди, – торкає тебе рукою Мартин і наче будить зі сну…
Вікна замку яскраво освітлені, тонкостанні тіні танцюючих пар проносяться під мельодію вальсу, музика обволікує і заворожує. Відчуваєш, як тіло твоє наливається цією мельодією, і десь усередині теж починає струміти вальс, і закохані пари танцюють довкола серця…
Читать дальше