Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Коли потрапите до бурґомістра, – сказав Мартин, – можете покликатися на львівську газету. Зараз я вам покажу… Ага, ось «Діло». «В околиці містечка С. є замок, від давнього часу покинутий його мешканцями, через що перебуває в занедбанім стані. Мешканці остерігаються наближатися до заклятого замку, вважаючи його опанованим духами. І справді, вдень деколи чути, як там правиться служба, а вночі відбуваються гуляння. Все це можна було б піддати сумніву, якби робітник редакції, перебуваючи на вакаціях, не зважився насвоюруч проникнути до замку. По упливі кількох днів ми дістали від нього через пана бурґомістра реляцію, що він дістався щасливо до С. Але звідтоді нема жодної звістки. Пан бурґомістр повідомив, що наш сотрудник отримав детальну мапу і вирушив до замку, але потім, на жаль, сліди по нім загубилися.

Редакція в узгодженні з геоґрафічним відділом Наукового товариства імени Тараса Шевченка закликає охочих за винагороду відвідати замок і розкрити його тайну. Особі, котра підійметься цього шляхотного чину, належатиме винагорода в обсягу 4000 корон».

– Коли це було надруковане?

– 4 вересня 1912 року. Можете сказати, що вас послала редакція. Розумієте? Не дай Боже, аби ви верзли ті нісенітниці, що мені – про Шруботягів, про якісь генеалогічні папери в замку і таке інше. Вас цікавить одне – таємниця духів. Мусите все в своїй голові так розпарцелювати, аби не викликати жодних підозр у пана бурґомістра. Мусите йому сподобатись.

– Я маю рекомендаційного листа до нього.

– Від кого?

– Від княгині фон Шруботяг.

– О господи! Забудьте! Забудьте! Бурґомістр із дня на день повернеться зі Станіславова. Завтра рано підіть до Маєра на пиво. І чекайте, коли прийде туди хтось із ратуші. У них і з’ясуєте всю справу. Вас мусять взяти на утримання. Так є погоджено зі Львовом. А як воно насправді, ніхто знати не буде. Бурґомістр до Львова раніше, як за пару тижнів, вже не полетить і, заки вияснить, що ви за птиця, то вже будете в замку.

Бумблякевич згадав про свого попередника і спитав:

– А чи ви бачили того працівника редакції?

І вже наперед знав, що Мартин відповість.

– Ні, не бачив. Він, певно, відразу з бурґомістром сконтактувався.

Тепер картина потроху почала йому прояснюватися. Отже, містечко свято вірило, що живе у 1913 році, тоді як світ уже завершував двадцяте сторіччя. Але пан бурґомістр, мабуть, у курсі всіх справ, він собі літає, привозить їм старі газети. Десь із кимось домовився, що йому передруковують, бо ж папір цілком свіжий… Але, якщо так, то бурґомістр ніколи в житті не повірить його байці… Він бо ж знає, який нині час надворі… Воістину – можна голову зламати, так усе заплутано… Але іншого виходу й справді нема, бурґомістр буде змушений вислухати його історію і або підтримати гру й посприяти в мандрівці до замку, або видати себе і поговорити без викрутасів. Одне лише якось не лягало в цю вибудувану колію – портрети графині та її сина в календарі 1893 року. Адже це ті самі особи, яких він зустрів на сміттярці… А якщо ні, то як пояснити таку разючу схожість?

Бумблякевич замовив собі пиво на позичені в Мартина гроші і пережовував подумки ту хуру інформації, яку вчора роздобув. У кнайпі не було людно, за сусіднім столом сиділо двоє панів і тихо про щось гомоніли. Крім них, більше ніхто не скидався на радників з ратуші, але Бумблякевич не квапився втрутитися їм у розмову, вирішив, що озветься, коли зберуться виходити. Але за якийсь час сталося непередбачене – у дверях об’явився той самий дядько, якого Бумблякевич двічі здибав по дорозі до С. Дядько хутенько роззирнувся і рішучим кроком наблизився до тих двох панів та почав їм щось нашіптувати, раз по раз зиркаючи з-під лоба на Бумблякевича, пани кивали головами і теж зиркали. Прихильними їхні погляди назвати було б важко. Врешті у Бумблякевича урвався терпець, і він, повернувшись до них на кріслі, сказав:

– Перепрошую, ви хочете мені щось сказати?

– Ми? Вам? Звідки ви взяли? – щиро здивувалися добродії.

– Розмовляючи, ви весь час позирали на мене.

– Ги-и… – вискалив зуби дядько, він очевидячки вже смакував цікаву сцену.

– Справді? Це вам здалося.

– Ні, я бачив цілком виразно, – стояв на своєму Бумблякевич. – Вам не вдасться мене задурити. Тому прошу пояснити причину такого зацікавлення моєю скромною персоною.

– Ваша персона вочевидь занадто скромна, щоб ми ще й на неї витрачали свій дорогоцінний час.