Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Волосся – це наші скарби, – сказала третя.

Голоси їхні були напрочуд приємними, і подив брав, що належали вони аж таким опудалам.

– У вас ще красиві уста, – бовкнув Бумблякевич, не маючи жодного бажання псувати собі відносини з карлицями.

Комплімент було сприйнято голосним сміхом, і видно, що він сподобався, адже Бумблякевич таки не збрехав – у всіх трьох карлиць вуста були повні й червоні, мовби вирізані з якогось часопису й наклеєні на ці лисячі мордочки.

– Це мої доньки, – сказала стара. – Старша – Емілія, середульша – Лідія, а молодша – Соломія. Усі на виданні, налиті соками кохання. Чи не правда, вони в мене гарнющі?

– Вони – розкішні! – підтвердив Бумблякевич, пильнуючи, аби при цьому не війнула хвостом у голові якась кпина щодо їхньої вроди – на щастя, обійшлося. – Мати таке волосся! Віддав би їм обидва вуха за таке волосся!

Дівчата знову залилися сміхом, а Емілія сказала:

– І справді, нащо вам здалися тоті вуха, коли б можна волоссям приховати їхню відсутність.

– Волоссям можна все приховати, – зробила очко до гостя Лідія.

– У волоссі можна втопитися, – багатозначно промовила Соломія.

– Досить вам тішитися своєю вродою, – урвала їх стара. – Тільки б про те волосся й джерґотіли весь день.

– А хіба в когось є чарівніше волосся, ніж у нас? – щиро здивувалася Емілія.

– А хіба хтось знає таких пісень, як ми? – спитала Лідія.

– А хіба хтось здатен на таке палке кохання, як ми? – млосно застогнала Соломія, закотивши очі.

– Ну, що ви на се, пане Бумблякевич? – засміялася стара. – Хоч нині віддай до театру. Але я ніде не віддам моїх горличок. Їх би там спаскудили, зіпсували, зганьбили.

– Ах, як я мрію, аби хтось нарешті вже мене спаскудив! – застогнала Емілія.

– Ах, як мрію, аби хтось нарешті вже мене зіпсував! – застогнала Лідія.

– Ах, як я мрію, аби хтось нарешті мене зганьбив! – застогнала Соломія.

– Агій на ваші голови! Що ви варнякаєте? Та ваша цнота – скарб неоціненний! – аж заломила руки їхня мати. – Та щоб я хутше здохла, як остання шолудива кішка, аніж дожила до такої ганьби!

– Перепрошую, – ввічливо втрутився Бумблякевич. – Назвалисьте моє прізвище. Звідки воно вам відоме?

– Але, пане Бумблякевич, живемо в такому маленькому місті, що всі новини передаються протягом години, – відказала стара. – Знаємо, що ви шукаєте і чого вам треба. І бачите – донечки мої щойно карти на вас розклали, а ви вже тут. Хто він у нас? Король дзвінковий? – спитала в дівчат.

– Король! Король! Король! – прощебетали сестри.

– Так вами карти покерували, що не могли ви нашої вулички обминути. А тепер сідайте коло моїх донечок, а я обід піду пильнувати.

По тих словах стара щезла, лишивши гостя сам на сам з карлицями, що жадібно пожирали його очима, хтиво облизували губи і постогнували, вовтузячись на лаві та скидаючись на чорних розімлілих кішок.

– Сідайте, сідайте, дорогий пане! – озвалась Емілія, і він сів за стіл.

– Випийте нашого вина з дикого винограду, – припросила Лідія, – і він випив келих густого червоного вина, від якого звело щелепи, але в грудях стало відразу тепло, а в голові вільно.

– Ми знаємо, що ви хочете потрапити в монастир, – сказала Соломія. – Але не знаєте дороги.

– Не знаю. Надіюся на бурґомістра.

– Даремні надії, – похитала головою Емілія. – Ніколи бурґомістр не дозволить вам вирватися звідси. Хто потрапив сюди, то вже навіки.

– Але в монастир можна дістатися і без бурґомістра, – мовила Лідія.

– Справді? Як?

– Дуже просто – з нами, – відказала Соломія. – Ми знаємо туди дорогу, бо не раз бували у дитинстві. Княгиня мала до нас спеціальний інтерес, ха-ха-ха-ха…

Сестри підхопили той сміх, що скоро перейшов у якесь спазматичне квоктання, котре здавалося, вже ніщо не спинить. Але врешті, помітивши замішання гостя, що сидів ні в сих ні в тих, змилосердилися і вмовкли.

– А знаєте чому княгиня мала до нас спеціяльний інтерес? – спитала Емілія. – Бо її чоловік, князь фон Шруботяг, вграв колись нашу матінку – а-ха-ха-ха-ха!

І знову карлиці зайшлися від сміху.

– То ви, е-е, княжі доньки? – з решпектом у голосі спитав Бумблякевич.

– Атож! – втішилася його здогадливості Лідія. – Ми є вроджені княжанки! Голуба кров! Хіба не видно?

Тепер вони вже так реготали, що аж сльози їм виступили на очах, і мусили їх висушувати батистовими хустинками, на кожній з яких виднілися монограми: «ЕШ», «ЛШ», «СШ».

– Це цікаво, – погодився Бумблякевич. – Тоді ви теж можете претендувати на корону України.