Юрий Винничук - Мальва Ланда

Несподівано рука його, порпаючись у кишені, натрапила на папірець. То була записка від панни з шинку. Квапливо розгорнув і прочитав: «Високоповажний пане! В справі вас інтересуючій прошу зустрітися о восьмій вечора. Буду чекати в домі за адресою: Ясенова, 4. З повагою – Лютеція».

– О! – вирвалося з розтривожених грудей Бумблякевича.

Йому вочевидь фортунило – мало того, що «справа інтересуюча», то ще й панна не з-цапа-злізла, а першої кляси. Куди до неї Фрузі. Добре, що спекався, а то б тільки заважала всюди, де не поткнешся. Лютеція! Лютеція! Я кохаю тебе! Я кохаю твої перса і стегна! Я кохаю твій письо!.. Ні, стривай, який же у неї письо? Здається, зовсім нецікавий. Пригадав, що мала вона обличчя кругле й підпухле, з носиком-бульбочкою і з великими нафацьканими вустами, але нижче – нижче починалися краї дивоглядні, і там мав охоту блукати. Звернув у перший-ліпший провулок і мало не дав сторчака від здивування – посеред вулички стояла знайома хура, а з сіна стирчав не менш знайомий носяра і видавав такі хитрі гимни, що не одна пожежна оркестра позаздрила б.

Бумблякевич пройшов повз хуру, ледве стримуючи себе, щоб не встругнути якоїсь капості всюдисущому дядькові. Здоровий глузд, проте, взяв гору, і він поквапом гулькнув на сусідню вулицю, що була навдивовижу вузенька через густі широкі гілляки кущів та дерев, котрі повилазили з-над парканів на всю ширину хідника, мовби стерегли сюди ходу. Довкола чатувала полуднева тиша, розмлоєна сонцем і відсутністю вітру, ніс облягали запахи квітів, порічок і полуниць, запахи буйної салєри, м’яти і кмину, зелених яблук… Будинків з-поза цеї зелені і видно не було, не чулося й згуку живого, мовби попав у вимерлий світ і тепер відчував, як дерева дивляться на нього з осудом за те, що колошкає їхній спокій і сон. Мимоволі ступав по-котячому м’яко і покрадьки. Дійшовши до середини вулиці, почув несподівано чийсь оклик, та, роззирнувшись, не угледів нікого. Почекав якийсь час, вслухаючись у зелень. Кигикнула хвіртка, і просто з-за густого галуззя дикого винограду випурхнула якась маленька, сухенька бабуся. Мала худе горбоносе обличчя з хитрими совиними очима, усмішка на ньому хоч і виглядала привітно, але довіри не викликала.

– Прошу пана! – звернулася до Бумблякевича стишеним голосом. – Знаю, що потребуєте. Хочу вам помогти.

Чому вона говорить мало не пошепки?

Бабуся зиркнула вліво-вправо, приклала сухого пальця до паперових вуст і прошурхотіла:

– Ходіть за мною.

Чого мав опиратися? Все одно часу доволі. І слухняно пірнув у хащі. Йшли вони через сад геть зарослий густелезними травами, лапатими лопухами, розцвічений білою кашкою. Все тут виявляло ознаки запустіння. Здичавілі квіти повиростали до монструальних об’ємів і, наче вражені базедовою хворобою, пухирилися й важко тримали голови, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, наскільки гидким і болючим є для них їхнє життя. В снах їм являлася срібна коса на горіховім кіснику, і пісня її дзвінка діяла на них, мов опій вічно очамрілих маків. У державі цій, затіненій і прохолодній, незважаючи на спеку, не чулося ані сюркоту, ані бзикання, і жодного разу не зблиснули крильця бабок чи золотокрилих мушок. Дикий виноград, спинаючись з дерева на дерево, з куща на кущ, обплів так надійно усе довкола, що витворив угорі справжнісінький зелений дах, крізь ріденькі отвори спадали на землю сяйні снопи соняшних променів, і складалося враження, наче потрапив ти в якусь галерею на золотих стовпах. Була вся виноградом оточена облуплена двоповерхова кам’яниця з дерев’яним ґанком. Стара, не доходячи до нього, звернула вправо, і незабаром опинилися вони перед альтанкою, що так само була геть уся перевита зеленню, в альтанці за столом сиділи три потвори жіночої статі і ворожили на картах. Побачивши гостя, усі троє звели голови з-над столу і уважно втупилися в нього. То були карлиці, горбаті й висохлі на кість, з головами неприродно великими і розчухраними, фантастичні стирти чорних смолистих кудлів оточували їхні обличчя, від чого великі очі робилися ще більшими й мало не вилазили з орбіт. «Це ж треба, – зітхнув Бумблякевич, – тут чоловік не годен на своїй лисині дорахуватися хоча б пристойної кількості волосин, а в цих аж така перевитрата цінного продукту. І навіщо воно їм?»

– Волосся – це найважливіша жіноча оздоба, – сказала одна з карлиць і засміялася, тішачись здивуванням прибульця.

– Волосся – це наша пиха, – сказала друга.