Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Ой-ой-ой, – похитала вона головою. – Як би я хотіла мати такого зятя!

Дівчатка пирснули зо сміху і стали шептатися зовсім як підлітки, блискаючи очима і скалячи білі зуби. Вони отримували велике задоволення, стежачи за тим, як Бумблякевич наминає пироги, а стара навіть підперла рукою щоку і завмерла з замріяним виглядом. Либонь її уява вже малювала родинний затишок з коханим зятем, що прибере до рук цих трьох розбриканих кіз. З якою насолодою тоді вона чаклуватиме над таємним варивом борщу, знаючи достеменно, що ніхто вже не понесе цей борщ виливати, а спожиє його з повагою і вдякою.

– Пироги такі схожі на домовини, а борщ на кров… – промовляла вона. – І се наші національні страви… Які страви, така й доля народу – всенька залита борщем, вкрита варениками…

Від цих її слів у гостя виникло відчуття, що пироги мають незвичайну начинку, що там усередині причаїлося щось інше – дивне і несподіване, але водночас тривожне, і ця тривога не дозволяла йому розтинати пиріг видельцем, брав його цілим, і тільки в роті вже розкушував, та чомусь здавалося, що язик кожної миті може поранитися об шаблю чи списа того, хто там похований, того, хто ворушиться і намагається розтулити домовину руками зсередини, розпачливо стогнучи. Уявляв себе велетенською могилою, що ликає труни – одну за одною, одну за одною… Труни вилискували від тлущу, і вилася над ними пара – а може, то небіжчики видихали останки своїх душ, і вони підносилися вгору, щоб перед самісінькими очима затанцювати ритуальний танок.

Коли наситився і запив кисляком, стара вже не стримувала свого захвату і, підскочивши до нього, обслинила щоку.

– Горобчику ви мій! Дай вам Боже здоров’я! Ох і втішили ви мене нарешті, стареньку. А то ці бзикавки тільки глумляться.

Емілія сонливо потяглась і проплямкала:

– Щось мене дрімота розібрала…

– І мене, – й собі потяглась Лідія.

– І мене, – широким ротом позіхнула Соломія.

– Певне, й ви стомилися? – спитала стара в гостя. – Може, підете спічнути?

Бумблякевич стлумив позіх язиком та щелепами і кивнув.

– Але в мене є золота ідея! – раптом сплеснула в долоні Емілія. – Чому б нам усім разом не піти на ставочок? Там повно сіна – можна подрімати, а в ставочку покупатися, що?

– На ставок! На ставок! – застрибали сестри.

– Зробіть уже їм приємність, – попросила стара гостя, – підіть із ними на ставок. Там і справді чудесно… Хоч я вам і в хаті постелила.

– А де морець? – спитав Бумблякевич.

– Ага, де морець? – спитала Емілія і глянула у вікно. – Я тут його поклала.

– Кого шукаєте? – наставила вухо стара.

– На вікні лежало сірникове пуделко, – сказала Лідія. – Де воно?

– А-а, пуделко? Таж я прибрала. Гість прийшов – треба прибрати. Я й прибрала.

Бумблякевич витер спітніле чоло і подумки сказав собі: спокійно.

– Куди? Куди прибрала?! – заметушилися сестри.

– Та куди ж – на сміттярку. Тож порожнє було пуделко.

– А я хотіла зробити його капітаном, – зітхнула Соломія.

– Горе! Горе! Горе! – заквилила Лідія і налила собі повний келих вина.

– Тепер він пропав у горах сміттярських – на віки вічні…

– Ти завше! Завше робиш усе навпаки! – крикнула Емілія до матері і перекинула їй макітру з пирогами на голову. Пироги розбіглися враз на всі сторони, а макітра налізла на самі очі.

– Такі в мене доньки, бачите? – схлипнула стара. – Пальцем об палець за цілий день не вдарять, пилинки не здують, а тільки й знають, що мене поганяти та збиткуватися… Якесь нещасне пуделко викинула на смітник – і от маєш тобі… Все, вмру я тепер вам на злість. Піду до пана бурґомістра, нехай мені дасть такий квит, що я вмерла, і вмру. Буду мертва тут жити. Ніхто вже до мене нічого не матиме. Буду мертва тинятися покоями, скиглити і завивати, яко справжній дух, і хитати фіранками, скрипіти підлогою, траскати дверима, дзеленчати ланцюжками, хлюпати водою…

– Прекрасно! – сказала Емілія. – Може, хоч тоді перестанеш виварювати свої дурнуваті борщі. Ходімо, мої любі!

Бумблякевич подався за карлицями, вирішивши, що подібні сцени, мабуть, частенько тут відбуваються і втручатися не варто.

Сад, здавалося, не мав кінця, деколи доводилося достоту продиратися через виноградне галуззя, нарешті гущавина проріділа і попереду зблиснула смуга води. Небавом опинилися вони на просторій галявині, сонце щедро її заливало і тіні не мали сюди доступу. Посеред галяви яскрів ставок з білим лататтям, вода була прозора, але зовсім безживна, не побачив у ній жодного тремтіння – стояла в якомусь сомнамбулічному безруху, а в її глибинах не виднілось ні риб, ні пуголовків, ані жодного жучка… Не видно було й водоростей.