Юрий Винничук - Мальва Ланда

Голова і тіло нещасного Цибульки опинилися в морзі. Одне колесо проїхалося по шиї, друге – по животу. Голова Цибульки лежала з широко розплющеними очима і роззявленим ротом, з якого стирчав набряклий лопушок язика. Нічого не чув, нічого не бачив. Але мав у очах розлиту червону барву, що мінилася й переливалася густими пасмами. Хотілося струснути головою, але це було неможливо. Навіть не міг ворухнути губами. Що з ним сталося? Куди він ішов? Куди потрапив? Раптом відчув, що його обличчя обмацують чиїсь холодні, але лагідні руки, тоненькі пальчики ніжно лоскотали вуха. Колись у дитинстві, коли ця голова не була ані такою розумною, ані такою лисою, пестили її ніжні руки матері. Мама? Мамо! Врятуй мене, щось зі мною трапилося страшне! Відчув, що підноситься вгору, руки несуть його, несуть і ось несподівано скравком шиї діткнувся прохолодної, але живої плоті. І в мить, коли здійснилося це зіткнення, червоне марево розприслося і випірнула натомість напівтемна місцина з безліччю столів. На столах лежали трупи, застелені обрусами. Кров задудніла, задвигтіла, вмикнулися тілесні мотори й понесли усю живицю в найтемніші і найзимніші закутини тіла, відразу потепліли щоки і вуха, язик здригнувся, наче від заштрику, – це закололо його від напливу крови. Цибулька ожив, але продовжував стояти безтямно й непорушно, вслухаючись, як клекоче в голові кровограй, як піняться хвилі і б’ють об скелі мозку. Опустив очі й побачив своє тіло – це було розкішне тіло молодої жінки з повними налитими персами. Ні, це було не те тіло, яким удосталь намилувався в своєї Манюсі, не мішок із картоплею, а делікатне й софілоренівське, наче виточене зі слонової кости. І Цибулька відчув уже солодкий щем, аж зсудомило стегна. Але стій – це ж трупарня! Що він тут робить? Що це воно затівається? Яка хороба надумала жартувати? Негайно звідси геть! Поки ще живий, поки не відібрав у нього ніхто цього тіла. Але ж він голий! Який жах!

Побачив свій чудовий крепдешиновий гарнітур, штани ще були цілі. Завдяки повноті вони защіпалися тільки під животом, а тому колеса їх не зачепили. Зате ось маринарка дещо вкоротилася і тепер більше скидалася на камізельку. Сумно глянув на заталяпану кров’ю сорочку. Зовсім нова, тільки двічі використав. Зате на бордовому костюмі кров була непомітною. Штани на ньому звисли двома мішками, не сягаючи щиколоток. Навіть защепнувшись на всі ґудзики, не зумів повністю прикрити свої перса, що аж рвалися на поверхню. Це вводило добродія Цибульку то в жар, то в холод.

– Щоб оце я – бухгалтер Цибулька, батько сімейства, і мав отакенні цицюлі! Е-ех, та все ж лучче з цицюльками жити, ніж без оних в могилі гнити!

Та, підморгнувши своїм тлінним останкам, подався до дверей. Сіпнув за клямку, однак двері виявилися зачинені! Що ж робити? Невже через вікно? Підбіг до вікна, але спинився перед ним нерішуче, закусивши із жалем нижню губу. Як же йому з отаким черевцем та пролізти в таке вузьке вікно? І Цибулька провів рукою там, де мало б випирати його пузо, але рука ковзнула в порожнечу. От же йолоп! Він же тепер зовсім-зовсім інший! Вперед! Цибулька розчахнув вікно й жваво вистрибнув на вулицю. Темніла волога ніч. Сліпали ліхтарі, стогнали в оргазмі коти, булькотіли ринви. Бухгалтер Цибулька опинився перед дверима своєї квартири, де вони мешкали разом з дітьми і тестьовою, діти мусили в таку пору спати, а тестьова, на щастя, поїхала на води. Підняв комір і, як міг, прикрив груди й шию. Тепер можна легенько подзвонити. Довго нічого не було чути. Аж ось за дверима пролунав рідний голосочок:

– Хто там?

– Це я, Манюсю! Твій Дусько!

Двері милостиво розчинилися, і з’явилася розпатлана й заспана мармиза пані Цибулькової:

– Ага! Явився! Де ж це ми пропадали? Де ж це ми загуляли? О-о, та в нас піньжачок пірваний! І сорочечки нема! Страхіття! А що це у нас зі штанцями? Це що за лахмани, га?

Манюся вхопила за руку свій скарб і втягла його в хату. Тут, при світлі, побачила те, що ховали від неї потемки.

– Дуську! Що з тобою сталося?! Де твій благородний живіт? Де твоя гордість?

Цибулька лише розводив руками, але в його голові потихеньку починала народжуватися рятівна ідея.

– Маню, заспокойся. Зараз усе поясню. Зі мною таке сталося! Таке сталося! Я попав у руки гангстерів.

– Що? Не жартуй!

– Я не жартую!

– Не жартуй!

– Я не жартую!

– А що в тебе за пазухою?

– Це… це…

– Дуську, забери руки! Я мушу знати, що в тебе за пазухою!

– Маню, дай мені спокій! Це не твоє діло!