Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Не моє діло?! – наїжачилась пані Цибулькова. – Я – мати твоїх дітей – не маю права знати, що в мого чоловіка за пазухою? О горе! Все – я пакую чамайдани і йду геть! Я йду світ заочі з нашими дорогими пупсиками!

– Маню, заспокойся, не торохти… За пазухою в мене міни! От що!

Манюсею пробіг електричний струм – на голові заворушилося волосся й почала випрямлятися хімічна завивка.

– Міни! – зойкнула вона. – Жах! Дуську, не жартуй! У нас діти! Звідки в тебе міни?

– Розумієш… це мафія мені поклала за пазуху міни.

– Але які вони кругленькі! Зовсім, як мої груди! Чого ж ти їх до хати притарабанив?

– Бо торкатися їх не можна, торкнешся – і капут. Розірве на шмаття!

– Боже мій! Не підходь! У нас діти! Хто їх прогодує?

– Та не верещи, як недорізана! Постели мені в кухні і дай щось перекусити, бо я голодний, як… як…

Тут він піймав себе на думці, що голодним є не він, а ця панночка, чиїм тілом він тепер заволодів. Хоча, як по правді, то невідомо ще хто ким заволодів.

– Дуську, де ж твій живіт?

– Манюсю, якби тебе п’ять годин тримали перед націленим револьвером, якби тебе посадили на одну міну, а дві інші кинули за пазуху, та якби за тобою спустили собак та іще й стріляли навздогін, то, Манюсю, сумніваюся, чи твої пишні форми й надалі засталися б такими пишними.

– Бідненький! В тебе стріляли! Тебе на міні тримали!.. А що вона хотіла ця клята мафія?

– О, Маню, це державний секрет… – стишив голос Цибулька, – я тобі ніколи не казав… Але я не просто бухгалтер скромного банку, я аґент нуль-нуль-вісім!

– Що? – бідолашна Манюся пополотніла і схопилася за серце.

– Так. Мені довірено важливу справу. І ось мафія, підіслана розвідкою однієї іноземної держави, хотіла мене примусити видати їй державний секрет.

– О, Дуську! Ти герой! Ти – не видав!

Цибулька гордо підняв голову і випнув груди, забувши, що це вже не просто груди, а досконалі перса.

– Дуську! А чому ці міни не падають? Чому вони тримаються зовсім, як у справжньої дами?

– Егм… Вони прив’язані.

– Жах! Як же ти врятувався?

– Вони мене лишили, а самі пішли вечеряти. От я тихенько і втік.

– Ти ж казав, що сидів на міні!

– Гм… так… дійсно. На міні… Але я встав, а вона, падлюка, не вибухнула.

– Дуську, а ти не пробував одв’язати ці міні? Може, й вони не вибухнуть?

– Ні. Ці точно вибухнуть. Тамта міна була зовсім іншої конструкції… Манюсю, ти даси мені нарешті поїсти?

– Зараз-зараз, мій горобчику.

Манюся, охоплена душевним трепетом, кинулася на кухню. Цибулька накинувся на вечерю зі страшним апетитом, адже організм молодої жінки витрачав чимало енергії. Манюся підперла щоку рукою і любовно стежила за ротом свого чоловіка. Та щойно він скінчив їсти, як вона поквапилася з обіймами:

– Дуську! Ти герой! Дай я тебе поцілую!

– Стоп! – верескнув Цибулька і вистромив перед себе виделку. – Не наближайся! Забула про міни?

Але тут Манюся нарешті помітила іще щось особливе, а саме – ніжні тоненькі пальчики з налакованими нігтиками.

– Дуську! Що з твоїми пальцями?

– Ох, – ковтнув слину Цибулька від переживання, – якби ти знала, як вони мене мучили! Затискали мої пальці в кліщі й витягували.

– А… а чому манікур? Та й не абиякий, а самий модний. Загранишний!

– Яка ж ти наївна. Який же це манікур??? Це ж кров під нігтями запеклась!

– О, який жах! Дуську, мовчи, не говори! Я не засну!

– Так, Манюсю, Дусько твій змінився. І тепер тільки від тебе залежить, чи бути нам надалі щасливими.

– Ой! Та що ти говориш? Та я тебе! Та я за тебе! Дуську! І в огонь і в цю… А знаєш, ти мені так навіть більше подобаєшся. Ти став такий стрункий, високий… Вони тебе що – всього розтягували?

– Ох, як вони мене тільки не розтягували!

– Бач як розтягли – на сантиметрів двадцять витягли! Ти тепер, як молодий. Тільки плечі завузькі.

Ніч минула без пригод. Вранці Манюся відправила дітей у школу, а сама сіла в кухні й терпляче чекала, коли ж прокинеться її герой. Боже, усі її знайомі вмруть від заздрощів! Аґент нуль-нуль-вісім! А з вигляду такий скромний, такий невбиймуха. Скільки разів, бувало, вона й кричала на нього і ногами тупала, а раз – який жах! – навіть потягла по лисині мокрою шматою! А він усе стерпів, усе витримав. Оце аґент!

У цей самий час Цибулька лежав тихенько, як мишка, і роздумував про ситуацію, в яку зненацька потрапив. Перед Манюсею, котра ніколи не вирізнялася розумом, він відбрехався, але що скаже на роботі? Це ж скандал. Ну, та дідько з ним, роботу можна поміняти, прізвище й ім’я теж, і почати зовсім нове життя. Але як же бути з цим тілом? Чи й далі йому вдавати із себе мужчину, чи стати відтепер повноцінною жінкою? Манюся, коли дізнається, здуріє. Вона така ревнива, що готова на все. А діти? Хто він тепер для них? Батько чи тітка?… Цибулька виставив вуха і прислухався, але в хаті було тихо. Може, й Манюся пішла вже? А якщо подумати, то на біса йому ця дурепа здалася? Адже він тепер не хлоп. Він і Манюсі уже ні до чого. Цибулька накинув на себе халат і висунув голову в кухню. Манюся зірвалася з ослінчика.