Юрий Винничук - Мальва Ланда

Рація у тих словах була, і Бумблякевич слухняно посунув услід за обома товаришами. Полтва лаштувалася до сну, і вода її котилася усе тихіше й тихіше, де-не-де ще сплескувала риба, в очеретах мовчки вовтузилися птахи, а звуки міста насувалися на подорожніх, пеленали їх і обгортали у свої м’які сувої, як павутиною. Здавалося, що, потрапивши сюди, вже не вирвешся, не дременеш, не звільнишся від пут, місто впокорить тебе і вип’є до дна.

Вулиця, яку перетинала Полтва, називалася Замарстинівська.

– Ну, хлопаки, – сказав Гицель, – я ту мешкаю. Маю маленьку, але затишну хатку. Вже вечір, де ся будете валандали? Переночуєте в мене. Я й так жию сам, і ви мені не завадите.

– Та, зрештою, я й не маю де ночувати, – сказав Цитрон. – А ти, Бумблику? Приєднуйся.

Бумблякевич вагався недовго. Раптом відчув навіть страх, що може розлучитися з тими, хто залишався тепер єдиною ниточкою, котра ще продовжувала зв’язувати його з утраченим світом.

Гицель мешкав на маленькій вуличці без ліхтарів у старій перехнябленій хатині, яких чимало ще можна здибати на Замарстинові. І перше, що вразило не тільки гостей, але й господаря, коли вони переступили поріг, це сильний запах цвілі і сморід. Гицель засвітив світло і повідчиняв вікна.

– О, видите, що ся робе, коли таку стару хату лишити напризволяще? Вона, як ревнива баба, починає набирати злости.

– Але тут щось немилосердно тхне, – принюхувався Бумблякевич.

– А що ви хтіли? Я ж вийшов на пару годин, а вернувся за тиждень.

– Тхне здохлятиною, – сказав Цитрон.

– Що ви таке кажете? Що тут могло здохнути, крім мене? Йой! Мацько! Де він?

– Гу із Мацько? – поцікавився Цитрон.

– Мацько – то мій кіт. Я його знайшов на сміттярці, але він мені дуже сподобався, і я лишив його у себе.

– Ну, що ж, – сказав Бумблякевич, – готуйтеся до найгіршого.

Він прочинив двері в сусідній покій. Так і є – на підлозі лежала безформна купка рудої шерсті, в якій можна було вгадати обриси кота.

– Мацько! – сплеснув руками Гицель. – Здох!

– Таке враження, що він здох ще минулого року, – похитав головою Цитрон. – Від нього лишилося надто мало.

– Ай, та то молі, молі, страшні молі! Потрубили Мацька! – Гицель віничком змів тлінні останки котика на шуфельку і виніс надвір. – Завтра поховаю, як належиться, – сказав, повернувшись.

Хата складалася з кухні і двох покоїв, обставлених старезними меблями.

– Щось у вас ніде не видно ані радіоприймача, ані телевізора, – роззирався Цитрон.

– А нема-нема, – кивав господар, – і не хочу мати. Колись я мав телевізор, але він мене сильно нервував. А в мене й без того робота нервова, а тут приходиш до хати і тільки й чуєш, як десь літак упав, а там потяг перекинувся, а там хтось когось підірвав, а тут загорілося, а там затопилося… Нє-е, то не для мене.

– Шкода, – зітхнув Цитрон, – мені завше цікаво, що у світі діється.

– А мені ні. Нічого мені не цікаво. Який сенс щодня дізнаватися свіжі новини, якщо вже за день-два вони стають несвіжими? А за пару місяців і взагалі забуваються, перетворюючись на непотріб. І так виглядає, що ми полюємо за непотребом. Щодня – свіжий непотріб!

– Щось в тому є, – погодився Бумблякевич, – але чи не пора нам повечеряти?

– Ой, злоті мої панове, – забідкався господар, – на жаль, тут я вам ніц не зараджу. В хаті хоч вітром перевій, а кришинки нема. Були драглі, та спати лягли.

Але гості мали в наплічниках достатньо харчів і вина, аби влаштувати собі гарну вечерю.

Перед сном Бумблякевич витяг картку з зображенням палацу і, затамувавши подих, жадібно розглядав малюнок. Палац знову світився усіма вогнями, а сад заповнили гості. Столи ломилися від почастунків, тут і там сновигали лакеї, і знову грала оркестра, а Бумблякевичу навіть здалося, що він чує мелодію віденського вальсу. Кілька пар танцювало. Панни схожої на Мальву не було, зате побачив Мотрю і Хіврю, які в товаристві двох драгунів сиділи за столиком і про щось захоплено бесідували. Бумблякевича охопило почуття заздрощів, і з ним він поринув у сон.

Пані Жуковська відкрила братруру, в обличчя їй бухнуло жаром і запахом печеного тіста. Тримаючи в обох руках стирку, витягла тацю з паруючим яблучним пляцком і промовила:

– Готовий. Винесу на балькон, най ся студить.

Пані Поцілуйко сиділа за столом, вкритим вишитою скатертиною. В кришталевому графинчику і у двох маленьких чарочках жовтіла настоянка на квітах акації. Посередині столу надувався від гордощів чайничок в товаристві горняток, тарілочки вишневого варення і зграйки рум’яних пиріжків.