Юрий Винничук - Мальва Ланда

– А що-сьте з ними робили?

– Я їх акуратно складала в трилітровий слоїк, закривала пластиковою покришкою і ставила на полицю. Так само і з мишами. Як назбирувалося повний слоїк, викидала до смітника. Принаймні не бачила, як вони мучилися. А топити – ой, нє, то не для моїх нервів…

– Не бачили, як мучилися? Але ж вони там, на полиці, задихалися живцем без повітря, нє? – спитала пані Поцілуйко, набиваючи рот пляцком. – Вони у слоїку копошилися, вилазили одна на одну, шкреблися лапками по шклу, а потім опадали непритомні.

– Нє. Я говорила про полицю в підвалі. Там темно і нічого не видно. Не видно, як мучаться…

– Добре, що у вас є підвал.

– А у вас хіба нема?

– Є, але я туди ніколи не ходжу. Підвал залитий до стелі водою. Вже безліч років там чорна вода, темрява і чорні риби плавають.

– Таки в підвалі?

– В підвалі. Чорні риби без очей. Бо нащо їм очі, коли там ніколи світла нема? Чорні риби без очей ледь-ледь ворушать плавниками, мовби зависли на невидимих ниточках. Як іграшки на ялинці, – пані Поцілуйко надпила з келишка, побовтала наливку язиком, заплющившись, поплямкала губами, як чорна риба без очей, і проковтнула, наслухаючи хвилю тепла, що розливалося по грудях.

Пані Жуковська подивилася на неї з острахом:

– І ви то тільки зараз мені вповідаєте? Нігди би до вас у хату не зайшла, якби-м знала, що просто під моїми ногами, під підлогою чорні риби без очей ворушать плавниками.

– Ми вже звикли. Вони самі по собі, а ми самі по собі. Ми не думаємо про них, вони не думають про нас. Чорні риби без очей шкоди не роблять. Ви гадаєте, жи де я мишей топлю? Там у тих темних водах і топлю, аби чорні риби без очей мали що їсти. Чоловік мій дзюрку провертів у підлозі, над тою дзюркою ми полапку відчиняємо, і мишки хляпають просто у темні води. Потім дзюрка замикається спеціяльною покришкою, аби чорні риби без очей голів не висовували.

Пані Жуковська налила собі повний келишок і одним махом перехилила.

– Колись, як не будуть мали що їсти, прогризуть вам підлогу… А він так прихилився до одвірка і каже: «Які шість років? Таж не минуло і двох тижнів!» А я: «Пане Бумблякевич! Бійтеся Бога! Шість років як один день! Ви пропали в серпні 1993 року. Нині маємо серпень 1999!» А він: «Не може бути!» А я му – газету під ніс. Він, як глянув, аж за серце вхопився. Я му відразу води налила – випив одним душком.

– Але що ж то таке з ним могло статися? Може, він звар’ював? Таке, кажуть, буває з вар’ятами, жи вони пам’ять гублять.

– Може, і звар’ював. Хто його знає. Я хтіла йому зупи дати, але він ся відмовив. А тоді питає: а де ж мої речі?

– Ага…

– Ну, я й кажу, що… та пийте… винесли на стрих, а там з часом люди порозтягали. Та й тих речей там було як кіт наплакав. Самі-но книжки.

– Книжки! Вчений був.

– Ой, що вже вчений, то вчений. Що не спитай, все знає. Повела я його на стрих, він подивився… Ой, ліпше б я його не вела туди. Мало що не плакав. Книжки ж, котрі ліпші, ті порозтягали, а решту миші потрубили. Пийте гарбату. Цей сервіз я собі на пам’ятку лишила по його мамі. Сусіди собі брали, що хтіли, то і я взяла. О, і цей обрус, жи його мама вишивала. Бачите, вишила ту якусь панну таку сьлічну, палац і ставочок із лебедями. А книжок я не брала, нащо мені книжки? Я телєвізор ся дивлю. Дивлюся телєвізор і шляк мене трафляє з таким життям. Та шо то за Україна, скажіть мені? Та нашо нам така Україна, га?

– Ей, пані Жуковська, я в Сибіру так не нарікала, як ви тепер нарікаєте. І чоловік мій, як у лісі в схроні жив, так не нарікав. А знаєте чому? Бо нігди так не було, аби якось не було, а як було зле, то я згадувала, що було вже гірше.

– Я його втішала, як могла, я ж з його мамою не раз собі мило бесідувала, та й забігали одна до одної.

– Я життям задоволена. Тішуся, жи-м дожила. І можу тепер сидіти коло вас у теплі, в затишку і пити собі гарбату.

– Тоді він похнюпився та й пішов. То було нині рано, може, годину тому. Я ше йому сказала, жи він файно виглядає і ніц ся не змінив.

– Ото біду має.

– Не кажіть. Ще пляцка, пані Нусю?

Цитрон сидів за столиком у парку навпроти університету і пив пиво, обклавшись газетами, в очікуванні Бумблякевича. Ранкової пори пиволюбів було не густо, і ніхто йому не заважав уголос лаятися і бризкати піною від люті. Він пережив неабиякий шок, дізнавшись про те, що час, змарнований на сміттярці, видер із його життя купу років. Він нервово розшарпував прочитані газети, зіжмакував і шпурляв собі за спину. Саме за цим заняттям і застав його Бумблякевич.