Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Слухай, що за кумедія!? – обурився Цитрон, ляснувши кулаком по столу. – Виявляється, мене тут не було цілих дванадцять років! Тоді, як за моїми підрахунками проминуло двадцять чотири дні.

– А за тих дванадцять днів, що я був на сміттярці, минуло шість років, – зітхнув Бумблякевич, умощуючись поруч.

Цитрон замовив пиво, і якийсь час вони сиділи мовчки з гальбами в руках. Очима повними подиву роззиралися довкола, намагаючись помітити якісь особливі зміни, що сталися тут, але нічого такого не бачили – все, як і колись. Хіба що кнайп побільшало і щезли черги за пивом.

– І був тоді ще Совєтський Союз, – сказав Цитрон, – а зараз – незалежна Україна. Чому ти не розповів мені про ці зміни ще на сміттярці?

– А звідки мені було знати, що ти так давно мандруєш? От якби ти бовкнув щось таке, що мене б здивувало, я б відразу й зреагував. Слово по слові ми б ще там вияснили для себе, що відбувається з тими, хто потрапляє на сміттярку.

Цитрон замислився. Потім уважно поглянув на товариша і сказав:

– Мені важко це все усвідомити, але невже я можу привселюдно заспівати наш гімн і мені за це нічого не буде?

– Хочеш переконатися?

Цитрон кивнув із якимсь дитячим захватом. Разом вони підвелися з лави, гордо випнули груди, і в ранковому повітрі полинули слова, за які люди сідали у тюрми, з якими йшли на страту і в останній бій. Кілька ошелешених пияків і собі зірвалися на ноги, а з кіосків повисовувалися здивовані голови, але це геть не знітило співаків, і вони, доспівавши, знову взялися за гальби.

– Якщо не секрет, де ти взяв гроші на газети і пиво? – спитав Бумблякевич.

– Секрет. Щоб ти знав – Цитрон знайде вихід із будь-якої ситуації. Ти ліпше скажи, які в тебе новини.

– Я втратив помешкання.

– А я втратив кваліфікацію. Щойно попри мене пройшла жінка з цитринами. Я не відчув жодного поруху у своїй душі. Нічого ані тенькнуло. Я проводжав її поглядом, гадаючи, що щось таки у мені прокинеться. Де там!

– А в мене пропали всі мої книги, які я збирав роками. Що мене ще тримає у цьому місті? Здається, нічого.

– Ми перетворилися на двох бездомних песиків. Чесно кажучи, я розраховував на твоє помешкання.

– У нас іще є Гицель.

– Ха-ха, – Цитрон ляснув товариша по плечах, – уявляю собі, як він здивувався, коли виявив те, що й ми.

– Е, та він блукав іно шість днів. Скільки то виходить? Двадцять чотири дні дорівнює дванадцяти рокам, дванадцять днів – шести рокам, а шість – трьом. Не так страшно.

– Якщо не брати до уваги бідного Мацька, який здох жахливою смертю.

– Царство йому котяче. Між іншим, незважаючи на шестирічну відсутність, я аніскілечки не змінився. Це засвідчила сусідка.

– Гм… Але так виглядає, що і я не змінився. Я навіть навмисне став перед вітриною і побачив себе такого, яким я був майже місяць тому.

Бумблякевич кинув оком на його обличчя і спитав:

– А коли ти дивився у вітрину?

– Ну, відразу, як тільки купив газети, побіг до вітрини. Це десь із годину тому, а що?

– Сивина на скронях, от що. Раніше її в тебе не було.

– Та йди! – сполошився Цитрон і мацнув себе за скроні.

– Не сильна, але вже пробивається.

– А ти… – оглянув його Цитрон. – Ти ще дужче облисів… І брови в тебе виросли, аж позакручувалися… Та й пика, як на мене, підпухла добряче.

Бумблякевич зірвався на ноги.

– То, виходить, ми зараз починаємо надолужувати й доганяти свої літа?

– Ти куди?

– Як то куди? Назад, назад на сміттярку. Я не хочу втрачати цілих шість років. Боже мій! Шість років!

– Ти справді хочеш туди повернутися?

– Що тут для тебе дивного? Я від самого початку хотів туди повернутися. А ти маєш бажання зістарітися на очах?

– О ні, – здригнувся Цитрон. – Я з тобою.

– Нам би здалося таксі.

– Ми вже нині в трамваї зайцями їхали. В таксі такий номер не пройде. Зачекай хвильку, – і Цитрон попрямував до будки з пивом та став за чоловіком, що саме розраховувався.

Бумблякевич, звичайно, здогадався, з якою метою він це зробив, але пізно було реагувати. Бракує лише, аби їх замела міліція. Роззирнувся – за столиками сиділо лише кілька осіб, усі зайняті розмовами. Чоловік поклав гаманця у задню кишеню і взяв у одну руку гальбу, а в другу пачку солоної соломки. Далі все відбувалося швидше, ніж це можна виразити словами: ось Цитрон ніби наштовхується на чоловіка, притримує одною рукою його пиво, аби не розхлюпати, вибачається, а водночас інша його рука висмикує гаманця, за спиною в жертви він його розкриває, добуває кілька купюр і кладе гаманця назад у ту саму кишеню, чоловік вмощується за столиком і п’є пиво, нічого не помітивши.