Юрий Винничук - Мальва Ланда

Пані Жуковська повернулася до покою і сіла до столу.

– Зараз нап’ємося гарбати з пляцком. Любите листкове тісто?

– Е, та хто його не любить? Зате дріжджового тіста не їм.

– Життя таке, жи най го качка копне. Ціни ростуть як на дріжджах. Але хліб мусите їсти, нє?

– Не мушу.

– І не їсте?

– Краю хлібину на скибки, сушу, а тоді вже їм сухарі.

– Е, то мусите мати файні зуби!

– Не мушу. Мачаю сухарі в зупу, в каву, молоко і так їм. Так мені смакує. Як на Сибіру звикла-м, так і донині. І мій Ромко так само. Він в лісі десять літ прожив, а я стілько само в снігах. І нічо. Жиєм далі і шляк нас не бере.

– Ой, дайте ми спокій з таким життям. Хіба то є життя? Але їжте пиріжки, вони теж з листкового тіста. З сиром.

– Не нарікайте. Життя всюди життя. Ви їх самі пекли?

– Сама, сама… І покійний мій чоловік, царство йому, так само їх любив. Так уже любив, що навіть в останні хвилини свого життя не розлучався із пиріжком.

– Та йдіть! Такий ласун?

– Такий ласун, – кивала пані Жуковська. – Так із пиріжком у писку й помер.

– З пиріжком?

– З пиріжком. Вдавився, бідолаха. Пиріжком вдавився.

– А ви де були?

– А я на кухні пиріжки пекла. А він у вітальні сидів коло телєвізора. Він же трохи глухуватий був, то і вмикнув так голосно, що я нічого й не чула. Не чула, як він харчить.

– А харчав?

– Та вже ж бо, що не співав.

– А що той ваш сусіда? Ви мені не договорили.

– А-а, Бумблякевич? Та слухайте! Не було ж його цілих шість років. Де пропав – ніхто нічого не знає. Він пропав, а помешкання ж неприватизоване. От його спочатку опечатали, а там і віддали іншій сім’ї. Минає шість років – явлениє Христа народу! Всі вже думали, що його й на світі нема, аж на тобі! А там уже чужі люди живуть. Він до мене. А я, знаєте пані Нусю, аж мало не вклякла-м, аж ми жар пішов попід груди. Видивилася я на него, як на рарога. А він: «Шо з вами, пані Жуковська? Не впізнали?» А я: «Та чо не пізнала-м?» Ще би не впізнати – шість років минуло, а він такий гейби вчора го бачила. «Але де ви ся ту взяли?» – питаю. А він: «А хто то мені замки в дверях поміняв, шо ключ не пасує?» А я: «Та нові власники. Ви десь щезли, шість років по вас і чутка пропала. А помешкання не було приватизоване, та й го передали іншим».

– А він?

– Зачекайте, вже пляцок вистудився. Наливайте си гарбати.

Пані Жуковська покраяла пляцок і поклала перед гостею великий пухкий шмат.

– Але пахне! – втягла гострим носиком пані Поцілуйко.

– А тепер ще настоянки на акації. Пишна річ. Я від свого небіжчика завше її ховала під ліжком, бо якби занюхав, то було би по ній. Тепер стоїть на видному місці. Не мушу ховати. Слухайте, пані Нусю… хочу вас запитати…

– Прошу дуже…

– Пані Нусю… – господиня уважно подивилася в очі гості. – Пані Нусю, чи вам цілком випадково… ніколи не трафлялося чути імені Мальва Ланда?

Гостя напружилася, мов кішка, погляд її нервово забігав, вона усім своїм виглядом давала зрозуміти, що ніколи в житті цього імені не чула. Вона навіть не перепитувала, а тільки потрусила головою і, либонь вважаючи, що цього все ж таки не досить, сказала:

– Ні, а чому б я мала це ім’я чути? А ви… ви, пані Жуковська, щось про неї чули?

– Ні. І я не чула. Тільки інколи здається, ніби щось подібне чиркнуло мені об вухо. А потім несподівано стало нагадувати про себе. От я й дивуюся, звідки воно? Точить мене, мов шашіль.

– Ой, не треба було мені його називати. Тепер і я буду мучитися. Буду запитувати, чи хтось випадково не чув. Але нащо воно мені? Та й нащо воно вам?

– Не знаю. А точить, на язик намотується, заснути не дає, доки не прокажу його перед сном.

– Ох! Не треба вам було мені його називати. Душа моя чує – не треба було. Тепер і я не засну.

Раптом пролунав голосний виляск, аж гостя підскочила.

– А що то?

– Миша піймалася. Миші у вас є, пані Нусю?

– Миші? А чо би їх мало не бути? Миші є. Полапки ставимо, підсмажений хліб кладемо, ловимо і топимо. Як осінь підступає, так вони в хату і пруть, так і пруть, щодня не менше десятка ловимо.

Пані Жуковська налила до чарочок настоянки:

– Ага, то у вас дротяні полапки? Такі кліточки, що як миша залізе, то за нею дверцята затраскуються.

– Так. Тих, жи на пружині і хляпають зверху, я боюся. Бачили-сьте – я аж підскочила, коли вона, як батогом ляснула. Добре, що сиділа-м. А якби стояла? А потім виймати з полапки те розчавлене нещастя… з кров’ю… Бррр!.. Нє, то не для мене.

– А я навпаки нігди би не могла втопити живе створіння. Нігди в світі. Я навіть кошенят не топила.