Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Просто не треба було пороти гарячку, а ще там усе прочитати. Тоді б ми й прихопили лопати у Соломона, – буркнув Цитрон.

Поміж куп сміття траплялися різні речі – побиті відра, облущені баняки, пластикові фляги, сувої дроту, брудні лахи, дошки і черепиця. Але жодної лопати! Якби їм спало на думку збудувати собі скромне помешкання, у них не виникло б проблем з будматеріалами, але вони не збиралися нічого будувати, вони йшли до Моря, відчуваючи майже стопами, як сновигають своїми підземними лябіринтами сламзики і при цьому, можливо, й кепкують з них, та що там кепкують – регочуть аж заливаються. Кляті сламзики!

Зненацька вони ледве не звалилися усією гурмою в яму.

– Обережно! – пролунав голос із ями. – Ви мені можете зламати карк.

Подорожні зазирнули в яму й побачили чоловіка, що завзято орудував лопатою на глибині добрих чотирьох метрів. Стіни ями всіяні були дірами, що їх випорпали сламзики.

– Це ж либонь той чоловік, що ми його бачили на малюнку! – втішився Цитрон і гукнув: – Гей! Боже помагай!

– Дякую! Він вже мені й так добряче поміг!

– Справді?

– Авжеж! Він поміг мені знайти лопату.

– Він певно поміг вам знайти якраз ту лопату, котру ми й самі шукаємо.

– Навіщо вам лопата?

– Щоб добути сламзика і потрапити до Моря.

– Ха! Вам неймовірно пофортунило, – випростався чоловік і витер піт із чола. – Я вже ось-ось доберуся до них.

– Невже вам не вдалося ще жодного уполювати?

– Вони слизькі, мов клюски.

– Я ж казав – даремна це справа, – зітхнув Цитрон. – Ви тільки подивіться на ці нори – їх безліч, вони нескінченні, вони мов павутиння, а ми ж не павуки, ми тільки мухи, дрібні комахи у безмежному всесвіті сміття.

– Є! – пролунав вереск із ями. – Є! Я його впіймав! Тримаю! Витягайте мене!

Усі троє кинулися до ями й побачили, що чоловік і справді затис у долонях сламзика, що шарпався і звивався, намагаючись вирватися з ціпких жмень. Сламзик був завбільшки з ковбасу і такого ж ковбасного кольору.

– Оце і є сламзик? – здивувався Цитрон. – Кидайте його сюди.

– Еге, кидайте! Та він дремене, тільки його й бачили, – відказав чоловік. – Візьміть там нагорі пугу й накиньте петлю на мене.

– Яку ще пугу? – здивувався Цитрон.

– То така довга тичка зі шнурком та петлею на кінці. Лежить коло ями. Бачите?

Петля впала на чоловіка, стягнула в поясі, і трійця мандрівників витягла його на поверхню. Чоловік притискав сламзика до грудей, мов не знати яку дорогоцінність.

– Якби воно не тріпіцькало, то подумав би, що то чисто тобі ковбаса «дрогобицька», – засміявся Цитрон.

А русалка скривилася:

– Фу-у, яке ж воно слизьке!

– Хто б говорив! – сказав чоловік, змірявши русалку насмішкуватим поглядом. – То що, пускаємо його? Куди пожене, туди й Море. Прихопіть лишень мою пугу.

Вони відійшли подалі від ями, і сламзик, упавши на траву, помчав, звиваючись, вперед. Мандрівці за ним ледве встигали.

– Вважай, не наступи! – перестерігав чоловік Цитрона, який своїми довгими кроками гнав попереду.

Гонитва ця тривала доти, доки не втелющилися вони у самісінькі мочарі, що аж зачвиркало, а сламзик, зачувши воду, погнав ще прудкіше. Ноги грузнули у болото, застрягали, ковзали, сламзик невмолимо віддалявся, а коли води стало вище щиколоток, він пірнув собі та тільки за ним і забулькотіло. Куди він поплив, ніхто не встиг запримітити. Вирішили, що до потічка, який народжувався в мочарах і звивався вужакою, зникаючи далеко за обрієм. Понад потічком вони й рушили далі, а потічок усе розширювався та глибшав, а з води випірнали маленькі русалки і, зблиснувши лускою на сонці, зникали, заливаючись дзвінким реготом. Подорожні, натомившись, сіли на березі перекусити, повиймали з наплічників пушки з консервами та пляшки й пригостили нового знайомого.

Чоловік розповів, що зветься Гицлем, бо такий у нього фах – лапати котів і собак. А де, як не на сміттярці, можна було безборонно наловити тих приблуд? От він і заблукав, переслідуючи якогось спритного песика.

– Добре, що знав я щось про тих сламзиків. Дідусь мій не раз вповідали про всіляку чудасію, яка тут розкошує. Проблукав я цілих чотири дні, а на п’ятий, – Гицель загнув пальця, – пустився яму копати. Шостого дня з вами зустрівся. І якраз щасливо склалося, що й сламзик мені попався і ви нагодилися, а то й не знаю, як я з ним із ями б вибирався. Пропав би, як собака в ярмарку.

– Еге, не знати, чи добре ще ми йдемо, – сказав Бумблякевич.

– А куди ж іще йти? – здивувався Цитрон. – Не було куди тій ковбасі чкуряти – тільки у потік. Десь-то він нас приведе.