Юрий Винничук - Мальва Ланда

Уже зовсім стемніло, коли Бумблякевич закінчив.

– Ну, за таку гарну історію гріх не випити, – потер руки Цитрон і став наливати келихи.

– Тисяча і одна ніч, – зітхнув Соломон. – І вам ще не досить тих пригод? Ви й далі шукаєте ґудза?

– Я шукаю Мальву. Я хочу повернутися назад у палац Шруботягів. Мені там було так затишно! Там є все, про що я мріяв.

– Але ви ж не ставитеся до Мальви як до жінки? – спитав Соломон. – Я це збагнув відразу. Вона для вас святиня. І водночас марево, яке манить до себе, та не підпускає ближче. В кожної людини своє марево і свій світ навіювань. Але ваше марево досконале, чисте і яскраве. З одного боку шлях до нього у тернах, а з другого – вам можна заздрити. Коли ви читали її вірші, мене пойняла якась незбагненна сила, я відчув, як у голові враз застукотіли тисячі молоточків і з-під кожного з них вилітали іскри слів. Я став їх записувати і якраз у ту коротку хвилю, коли записував, то розумів, що5 саме пишу. Але щойно скінчив, усе вивітрилося, як сон.

– Навіщо вам ця ефемера – Мальва? – дивувався Помідор. – Ні помацати, ні надкусити.

– Мовчи, телепню! – урвала його русалка. – Що ти тямиш у високих почуттях? Ах, чому я не Мальва? Чому я не мрія? Не марево? Не кульбабин пух? А мокра, слизька і зимна!

– Ти смішна, як мішок бараболі! Не говори так! – обурився Помідор. – Я тебе кохаю. Ти маєш усе, що мені потрібно. Ти ідеальна. Тебе можна сховати за пазуху, покласти собі на шию чи гойдати на руках, як немовля.

– Не дури мене. Вам, хлопам, аби дзюрка. А все інше – це тільки оздоба, декорація дзюрки. І що тієї декорації менше, то краще.

– Моя кохана дзюрко! – проспівав Дзюньо, притискаючи до себе Ганцю. – Нє, то не для мене – весь час полювати за чимсь таким далеким. Щастя мусить бути м’ясистим.

– Та і я так само гадаю, – приєднався до нього Цитрон. – Почути таку історію, звичайно, захопливо, але самому переживати щось подібне – то вже занадто. Ти, Бумблику, живеш у світі фантазій… Та чи не пора нам, пане Соломоне, влягатися спати?

Втому відчували всі без винятку і хутенько заходилися прибирати. Соломон запросив гостей до свого помешкання, яке йому лишилося у спадок по партизанах. Місця там було доволі, не бракувало й матраців і коців, так що всі повлягалися з вигодою, і за кілька хвилин єрихонські труби носів заграли злагодженого марша.

Тільки Бумблякевич не витримав і попросив перед сном знову книгу «Іссахар» та, присвітивши ліхтариком, став роздивлятися її в лупу. Бал біля палацу продовжувався, гості прибували і прибували, здавалося, їм не буде кінця. З якої ж то нагоди така забава? Чийсь день народження? Чи, може, котрась із Купчаківен, поки його не було, вирішила заручитися? Але, коли це все відбувається – тепер чи в майбутньому? Скільки не придивлявся, а серед гостей він так і не помітив нікого схожого на себе. Зникла і панна, що нагадувала Мальву. Мабуть, зайшла до палацу – в палаці уже засвітилися вікна. Князь розмовляв із сестрами Купчаківнами, а Пупс – із княгинею. Врешті і Бумблякевича зморив сон, і він, знявшись у повітря понад лябіринтами сміттярки, полинув до омріяного палацу.

Вранці, щойно прокинувшись, знову розкрив книгу. Палац ще спав. Зашторені вікна не зраджували жодних ознак життя. У дворі і в саду усе було чисто прибране, мовби ніхто й не балював. Тільки оддалік в загороді, де стояли карети, поралися візники, підсипаючи коням вівса та підливаючи у жолоби води.

– Гей, братове! – загримів Цитрон після сніданку. – Чи не пора нам у дорогу? Пане Соломоне, приєднуйтеся до гурту і гайда.

– Ой, не певен я, що хочеться мені світ заочі плуганитися. Я вже тут обжився, маю все, що душа забажає, час від часу находить на мене осяяння і я пишу. Хтозна, чи не покине воно мене там, куди ви прямуєте? От наберіть собі харчів та питва і Боже вас благослови.

– Соломоне! Невже ми розлучимося? – кинувся обнімати його Дзюньо.

– Та як по правді, то не второпаю, яка тебе мара звідси тягне. Що ти там ще такого не бачив, за чим би жалів? Чи не маєш тут усього, про що мріяв?

– Ба й справді, Дзюнику, – встряла Ганця, – куди це нас лихо несе? Лишаймося із Соломоном. Є де жити і Бога хвалити.

– Лишайтеся всі! – припрошував Соломон. – Місця доволі, а попереду чекає сама невідомість.

– На жаль, я мушу йти, – сказав Бумблякевич. – Хто зі мною?

– Я, – сказав Цитрон. – Мені конче треба звідси вибратися, бо вже відчуваю, що втрачаю потяг до праці. А це для мене небезпечно. Я розлінюся, почну товстіти і розмножуватися.