Юрий Винничук - Мальва Ланда

На малюнку виднівся палац, а в саду перед палацом серед водограїв і квітників відбувалося гуляння. Грала оркестра, танцювали пари в святкових костюмах, а в небі спалахували феєрверки. Зліва до палацу бігла дорога, якою під’їжджали нові гості в каретах. Бумблякевич упізнав палац Мотрі і Хіврі, і серце його шалено забилося. Він вихопив з Соломонової руки лупу і став приглядатися пильніше, намагаючись упізнати серед безлічі гостей себе. Але чекало його розчарування. Хіба що… хіба що сидить він у котрійсь кареті, що саме наближається до палацу. А ось це хто? Ця тонкостанна панна, що вихором кружляє у танці? Обличчя її не видно, але постать така знайома – бачив її на бенкеті. Мальво! Це ти? Повернись до мене, молю тебе!

– Що з тобою, Бумблику, – отямив його Цитрон, – чи не бачиш, що це не про нас?

Бумблякевич неохоче випростався, повертаючи лупу Соломонові. Серце його шалено калатало, і рясний піт укрив чоло.

– Вам зле? – торкнулася його рукою Ганця. – Може, сядемо де в холодку та перепочинемо?

Соломон закрив книгу і сказав:

– Авжеж, ви, либонь, здорожилися не на жарт, правда? Але хто вас вгостить панським обідом, як не Соломон?

– А то яким обідом? – здивувався Дзюньо. – Невже справжнім?

– Найсправжнісіньким. Ходіть за мною.

І Соломон, узявши книгу під пахву, повів їх уздовж вулички до пагорба, що круто здіймався неподалік.

– Ця книга, знаєте, – сказав Помідор, – нагадала мені один трафунок. Розтяв я був гарненьку панну такво і так, – чиркнув пальцем по грудях і животу.

– Не показуй на собі! – зойкнула русалка.

– Докторам можна. Так от – розтяв, дивлюся, а кишки так химерно сплелись, утворюючи дивовижного лябіринта, що я аж завмер, милуючись тією красою. Здавалося, світло переламувалося в них, як у струмку, і вигравало веселкою. І, пам’ятаю, ще тоді мені спало на думку, що я побачив своє майбутнє. Ось достоту так, як у тій книзі. Я побачив те, що чекає мене незабаром. І так воно й сталося – я опинився в лябіринті сміттярки, в якому блукаю вже стільки часу. Я опинився у самому кишківнику сміттярки, серед апендицитів і виразок, гриж і пухлин. І ті самі ароми, що б’ють в носа з розпоротого черева, лоскочуть нам ніздрі і тут. Я впиваюся цими п’янливими запахами. Що може бути прекраснішим за запах перегною і цвілі, розпаду і розкладу?

– А ти поет, – сказав Цитрон.

– Авжеж, я поет. Не всім же оспівувати троянди. А найкращі троянди, між іншим, цвітуть на перегної. «Гній наш насущний дай нам днесь!»

Перед пагорбом Соломон спинився, намацав рукою металеву пластину серед сміття, натиснув, і відкрився їм вхід зі сходами, що вели вниз.

– Ідіть за мною, – кивнув він так спокійно, наче йшлося про прогулянку парком.

– Та що ви сі патичкуєте? – гукнув Дзюньо, вилазячи із візочка. – Та я за Соломоном і в вогонь і в воду. Рухайся, Ганцю! Ми вперед, а ви за нами!

Спустившись по сходах, потрапили вони в пронизливий холод довжелезних коридорів, освітлених тьмяними жарівками. Уздовж стін бігли височенні п’ятиметрові стелажі, вщерть заставлені ящиками. Здавалося, що тим стелажам не буде ні кінця, ні краю.

– Ану, – скомандував Соломон, – витягайте цей ящик, оцей і оцей. А цей ось беріть обережно, не розбийте. І виносьте усе надвір.

– Нічого не второпаю, – хитав головою Цитрон, вгинаючись під тягарем. – Що воно тут у цих ящиках?

– Хвильку терпіння, – потирав руки Соломон, – зараз дізнаєтеся. А ви ось, прошу пана, – звернувся до Бумблякевича, – прихопіть рулон церати, аби ми могли любенько все розкласти.

Сам же Соломон виніс невеличку валізу.

Розташувавшись у затінку на траві, мандрівці не могли надивуватися, коли побачили, що саме містилося в ящиках. В одному були пушки з тушкованою яловичиною, в другому – з качиним м’ясом, в третьому – з гречаною кашею, в четвертому – з помідоровим соком, в п’ятому – з квашеними огірками, в шостому – з квасолею. А в сьомому! в сьомому! в сьомому! – пляшки зі справжнісінькими французькими та німецькими винами! А у восьмому – чоколяда «Milka», від вигляду якої єдина дама прийшла в захват. Усі тільки те й робили, що цмокали та ахали, а Соломон із незворушним виглядом, спритно орудуючи ножиком, відчиняв одну пушку за другою.

– Слухайте, де ж ви оцього всього набрали? – не міг заспокоїтися Цитрон, жадібно ловлячи носом звабливі запахи.

Бумблякевич узяв одну з пляшок і прочитав: «1936 рік»! Тоді взяв пушку з м’ясом – напис німецькою мовою повідомляв дату виготовлення – 1942 рік! Та сама дата стояла й на всіх інших пушках.