Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Вам неймовірно пофортунило, – відказав Цитрон. – Але вернімося до того «мерде». Я пам’ятаю як зараз. То було саме те слово – «мерде»! Чи не знаєш, Бумблику, що воно може означати?

– Знаю. «Мерде» по-іспанському і «мерд» по-французькому означає не що інше, як «гівно».

– Ти в цьому переконаний?

– Абсолютно.

– Ти мені мов гору з плечей звалив. Скільки то вже літ проминуло, а я все думаю і думаю, що ж воно таке! Гадав уже, що то він мені яке віще слово сказав. Або гасло! Після звільнення з тюрми я навіть якийсь час кинув душити. Усе тільки думав та й думав. Аж то бач – гівно!

У ту ж таки хвилю він раптово скрикнув і заборсався у міцних арканах дротяного удава, що витворився з телефонних дротів і кабелів. Цитрон намагався шарпатися, навіть перекусити сплетіння різнобарвних дротів, але що різкіші він робив рухи, то все міцнішими ставали обійми удава.

– Стій, зупинись, – закричав йому Бумблякевич. – Перестань сіпатися.

– Ану, набік! – зблиснув дідусь очима мисливця і став цілитися зі своєї рушниці.

– Ані руш! – гаркнув до нього Бумблякевич. – Всім негайно завмерти. Я знаю, що робити. – І голосно проказав: – Останні вісті.

Удав завмер і насторожився.

– Збройні сили Гренландії захопили північну частину Канади й Аляску.

Удав обм’як.

– Тюлені й моржі приєдналися до ескімосів і разом з ними готуються до штурму Оттави.

Удав став розплітатися й опадати.

– Про свою підтримку оголосили білі ведмеді й олені. Квебек уже заявив, що зберігатиме нейтралітет.

Цитрон з огидою скинув із себе сувої дротів і кинувся обнімати свого збавителя:

– Бумблику! Брате мій! Як це тобі вдалося?

– Просто я знав, як себе з ними поводити. Єдиний вихід – читати абсурдні новини.

– Тепер я перед тобою в неоплатному боргу. Якщо тобі треба буде когось задушити – я до твоїх послуг.

Із вулички у лябіринті до їхніх вух долинула тужлива пісня незрозумілою мовою. Віяло від неї Сходом, і то тим Близьким. Коли ж подорожні завернули у вуличку, то перше, що їм впало в око, – це дикта прибита до кілка, на якій писалося «Вулиця імені Соломона Ціттербаккена», а нижче – якісь каракулі.

– Іврит, – пояснив Бумблякевич.

Друге, що ошелешило подорожніх, це особа, яка сиділа на діжці, склавши ноги по-турецькому, і задумливо співала. Перед діжкою красувалася збита нашвидкуруч ятка з горою строкатого мотлоху. Коли вони наблизилися, то збагнули, що ця геть заросла проява в дивацькій хламиді зовсім не жінка, а чоловік. Ба ще й із довгими пейсами, вусами і ріденькою борідкою.

– Ой! – скрикнув радісно чоловік і заторохтів чистою українською мовою, ледь-ледь гаркавлячи: – Нарешті! Ну, заходьте, заходьте, вибирайте, що вам до смаку. Тут усе таньо продається. Погляньте, які пишні соболині хутра! А ось коралі! Я бачу з вами пані! Може, вас цікавлять індійські шовки? Для вас я маю чудові перські хустини!

– Гей, зупиніться! – урвав його Бумблякевич. – Ми не збираємося нічого купувати. Зрештою, у нас і грошей катма.

– Е-е, та це не біда! Я дам у борг. Ось сюди я записую всіх покупців – бачите? – він здмухнув пилюку з товстого зошита. – Не соромтеся, вибирайте. Гроші віддасте при нагоді.

– Ми шукаємо дороги назад, – сказав Бумблякевич.

– Дороги назад? Хіба лише божевільний шукає нині дороги назад. Так ви ніколи нічого не знайдете. Потрібно шукати дорогу вперед. І ви бачите перед собою того, хто її не знайшов і врешті заспокоївся. Світ слід сприймати таким, яким він є, а не таким, яким ми його прагнемо. Я заспокоївся і пристосувався до умов. Я став органічним доповненням навколишнього середовища. Та повернемося до вашої дороги назад. Що ви мали на увазі?

– Те, що всі ми у свій час, потрапивши на сміттярку, заблукали, а зараз шукаємо виходу із цього лябіринту.

– А чи не будете такі ласкаві пояснити, хто ж то такий отой Соломон Ціттербаккен і чим він прославився, що його ім’ям названо цілу вулицю? – спитав Цитрон.

– Соломон Ціттербаккен? – перепитав чоловік із таким здивуванням, наче йшлося щонайменше про Шолома Алейхема або Мартіна Бубера. – Ви не знаєте, хто такий Соломон Ціттербаккен? Автор безсмертної книги «Іссахар»? Тоді що ви знаєте?

– Ну-ну, і хто ж такий цей Соломон Ціттербаккен? – не відступав Цитрон.

І, обвівши прибульців співчутливим поглядом, чоловік прорік тихо і з повагою:

– Соломон Ціттербаккен – це я.

Як можна було б на ці слова відреагувати? Тільки скинути капелюхи, шапки, кашкети й шоломи. Але голови наших героїв не заквітчували навіть лаврові віночки. А проте виявилося, що одна людина таки впізнала Соломона. То був дідусь, який спочатку сидів зовсім тихо і, здавалося, куняв, але раптом заворушився і, примружившись, запитав: