Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Що ти собі гадаєш? Що я – Цитриновий Вбивця – жеру щурів? Це було порося. Але дивне. От і все, що я можу сказати.

Бумблякевич вирішив за краще заспокоїтися й облишити цю тему. На сміттярці повно чудернацьких істот і хто знає, що саме вполював його новий товариш.

– Ну й парня! – зітхнув Цитрон, коли вони пройшлися кількома вулицями лябіринту.

Зненацька вони почули голосне торохтіння, а за хвилю з провулку вигулькнув візок на чотирьох великих колесах, у якому дрімав дідок з настовбурченими, наче мітли, вусами. За візком об’явилася огрядна жінка в дуже вже строкатій сукні, мабуть, пошитій з різних клаптів.

– О! – радісно вигукнула вона. – Нарешті ми зустріли когось живого. Як ся маєте?

– Краще не буває, – відказав Цитрон. – Куди чимчикуєте?

– Куди-будь, аби-но лише видобутися з цієї клятої сміттярки.

– А це кого везете?

– Це – мій чоловік, – відказала жінка і попестила рукою дідову голову.

– Такий старий? – здивувався Бумблякевич.

– Любов сліпа, – зітхнула жінка. – Він старий, але дасть фору будь-якому жевжикові. Корінь у нього сухий, і щоб я згецкалася до сьомого поту, а він, мов той гвардієць, тримає баґнета догори. Е-е, та що там казати – нема тепер таких жирунів.

– Ага, то ви самі по ньому товчетеся, а не він по вас, так? – спитав Цитрон.

– Еге ж. Його діло лежати. Моє – стрибати.

– Нівроку ж йому дістається… Ви кобіта соковита, гепу маєте, як трактор, – недарма він, бідачка, вже й ходити не годен.

– Щоб ви знали, то він ходить незгірше за вас. Але я волію його возити, бо так мені на душі спокійніше. Такий скарб треба берегти.

Дідусь стріпнув головою і сказав:

– У мене й зараз такий стояк, що можна на нього хоч би й відро з водою повісити, – і знову закуняв.

– Прекрасно! Коли нам буде непереливки, то ми завше зможемо виступати в цирку. Щоб ви знали – я є Цитриновий Вбивця.

– Ой! – аж підскочила жінка. – Той самий? А я вже собі думала, що ніколи вас не вдасться здибати. Хтіла вам від душі подякувати за те, що задушили-сьте мою братову. О, то була нендза вафліємська! Шкода лише, що я не нагодилася на те. Між іншим, маємо багато спільного – я так само не терплю цитрин!

Цитрон значуще підморгнув Бумблякевичу і спитав:

– Певно, ваша братова зловживала цитринами?

– Ні! Звідки? Терпіти їх не могла, відколи про вас ціле місто загуділо. Але я так палко бажала її спекатися, що підкидала їй цитрини всюди, де вона не йшла. І видите – наслідки не забарилися.

– Тоді ви жахливо ризикували, – сказав Бумблякевич. – Цитрон міг побачити вас під час купівлі цитрин і задушити.

– Ге-ге-ге, – засміялася жінка, – не така вже я була дурна. Не купила-м жодної цитрини. Тільки вдавала, що не годна без них жити і намовляла чоловіка, аби він їх мені купував. А він то радо робив, бо знав, жи маніяк хлопів не рухає.

– Скажу вам від щирої душі маніяка, ви мені з кожною хвилею подобаєтеся все дужче, – сказав Цитрон. – Якщо не заперечуєте, можемо мандрувати разом.

– Гов! – раптом ожив дідусь. – Тільки не важтеся підкрадатись до моєї жінки, бо на такі гоци я маю тово! – І, вийнявши з-під ніг якусь стару зіржавілу дубельтівку, потрусив нею в повітрі. – Аби-сьте тямили, жи вона ще стрілєє – півдупи за одним махом відлітає.

– Щоб ви знали, – твердо промовив Цитрон, – мене не цікавлять чужі жінки.

Дідуся, однак, відповідь уже не обходила, бо відразу знову захропів.

– А що вас занесло сюди на сміттярку? – спитав Бумблякевич у жінки.

– Та ми забрели сюди, щоб підшукати щось із меблів, а то наші вже геть занепали. Ото здуру й зблукали. Либонь, чи не зо три місяці тут швендяємо. Чи не буде у вас чого перекусити?

Цитрон пірнув рукою в кишеню і видобув ще одну печеню, та в мить, коли він простяг її жінці, сталося щось чудне й дивовижне: з гори сміття раптом вистрілила чиясь жадібна рука й, вихопивши м’ясо, знову щезла в смітті. На хвилю всі завмерли, ошелешені. Першою отямилася жінка. Кинулася на сміття, мов на ворожий дзот, і почала розгрібати його з такою швидкістю, начеб нічим іншим усе своє життя й не займалася.

– Щоб я став генсеком, коли це не русалка! – вилаявся Цитрон.

– Га! Що?! – прокинувся дідок і наставив фузею на те місце, де порпалася його жінка.

– Заб’ю! – кричала вона. – Ти, хвойдо сміттярська! Злодюга францувата! Мало того, що мого чоловіка всю дорогу заманювала, то ше й остатний кавалок м’яса вкрала.

– Вступисі, Ганцю! Най я встрелю! – сказав дід і націлився, але зі сміття пролунав одчайний вереск: