Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Ага, бачиш! – тішився Цитриновий Вбивця. – Я можу навіть у цирку виступати… А-а, до речі, як тебе звати?

– Прізвище моє не таке гучне, як твоє – Бумблякевич.

– Якщо ти напишеш про мене книжку, то й твоє стане гучним.

Бумблякевич визнав за ним рацію і перегорнув ще одну картку в альбомі.

– Цікаво… Люди перестали вживати й купувати цитрини, а вбивства продовжувалися. Як тобі це вдавалося?

– Дуже просто. Одну я задушив, бо її сукня була розмальована цитринами, другу – бо мала на шиї родиму цятку, що за формою нагадувала цитрину і була цитринової барви, третю – бо тримала книжку «Пригоди Цибуліно», де на обкладинці було намальовано синьйора Цитрона, четверту – бо мала на волоссі брошку у вигляді цитрини, п’яту – бо називалася Цита, шосту – просто, щоб не стратити кваліфікації, хоч при ній не було нічого цитринового.

– О, то ти все ж таки відступив від свого принципу?

– У тому-то й справа, що ні! – переможно засміявся Цитриновий Вбивця. – Слава моя на ту пору була вже такою гучною, що я зрозумів – кого б я не вбив, однаково буде доведено, що жертва тісно пов’язана з цитриною. В однієї кімната цитринової барви, в іншої чоловік грузин – ну, і так далі. Пізніше я душив уже без жодної системи, але цю систему продовжувала вдосконалювати громадська опінія. Єдине, чого мені ніколи не могли закинути, то це націоналізму. Навіть буржуазного. Бо душив я з натхненням що росіянок, що єврейок, що полячок, а що наших рідних зозульок. Усі вони кувікали однаковісінько. Пам’ятаю, одного разу душив я циганку, що саме поцупила цитрину в кобіти, до якої я якраз і збирався підкрастися. Отже, душу її, а вона як зачне мене лоскотати. А я лоскоток страх як боюся! І в сміх! Вона й драла… Так що циганки мені не вдалося задушити… Партійність теж для мене нічого не важила. До деякої пори. Але після того, коли я зрозумів, що партія завела нас у сліпу вулицю, то комуністок почав душити на півгодини довше.

Перегорнувши ще кілька карток, Бумблякевич побачив сенсаційне фото: Цитриновий Вбивця за роботою! Досі траплялися світлини самих лише офір, або місця вбивства, а тут він просто перед камерою душить якусь панночку.

– Як це тобі вдалося? – спитав голосом, повним подиву.

– Ну, як… попросив якогось фертика зазнимкувати мене моїм фотоапаратом. Він подумав, що це я вигадав таку забаву, і радо згодився. Коли зрозумів, що влип, було вже пізно.

Бумблякевич склав альбом, погладив долонею палітурку й сказав:

– Колись це коштуватиме маєток. Бережи його…

– Ну от, я оповів тобі про себе геть усе. Тепер розкажи мені, що на сміттярці робиш ти, Бумблику… Не проти, що я тебе називатиму Бумбликом? Мене можеш кликати Цитроном.

– Якщо тобі так зручніше, – стенув плечима Бумблякевич.

Цитрон з увагою вислухав історію мандрів Бумблякевича, а в кінці аж прицмокнув:

– Ну ти й даєш! А тепер що?

– Спробую розшукати княжий палац, адже мене чекає робота княжого історика. А ще дуже хочу зустріти Купчаківен і Мальву Ланду Не може бути, щоб я їх не знайшов.

– А як знайдеш нарешті ту свою Мальву?

– Залишусь там.

– Розумієш, ця історія все одно не буде мати закінчення. Я пропоную інакше. Ти її знаходиш, а я її душу! Га? Сила!

Цитрон аж зірвався на ноги і продемонстрував цей акт у повітрі, під час якого в Бумблякевича чогось полізли очі з орбіт і вивалився язик. Відразу було видно майстра своєї справи. Коли Цитрон заспокоївся, Бумблякевич спитав:

– Чи ти не знаєш часом, як зорієнтуватися в цьому лябіринті? Я вже блукаю бозна-скільки і кінця-краю йому не бачу.

– А скільки ти вже проблукав?

– Це другий день.

– Тю-у-у! – аж зайшовся сміхом Цитрон. – Та це, вважай, те саме, що зовсім не блукав. Вважай, що ти просто прогулювався. Я блукаю тут уже майже місяць. І нічого. Настрій бойовий.

Бумблякевич відчув, як до горла підкотився клубок і розпач розкинув свої мацаки, мов сіті.

– Та ти не переживай, – спробував його заспокоїти Цитрон. – Ще не все втрачено. Вдвох ми виберемося хутчіш… Ага, між іншим, ти голодний?

Бумблякевич сумно кивнув. Цитрон вийняв з кишені кусень печені, але Бумблякевич подивився з осторогою і спитав:

– Що це за м’ясо?

– Я вполював порося. – А коли Бумблякевич з апетитом доїв свій кусень, Цитрон похитав головою: – Ди-ивне це було порося…

– Що-о-о?! – вирячив очі Бумблякевич.

– Все покрите шерстю… І писок гострий та зубастий, як…

– Як у щура? – мало не зомлів Бумблякевич.

Цитрон подивився на нього осудливо і промовив: