Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Я так довго тебе очікувала! Все життя я тебе очікувала. Смерть – найвірніша коханка.

Потім дівчина перетворилася на Фрузю, на Мотрю, на Хіврю, Олюньку, розщепилася відразу на трьох карлиць і злилася в марево прекрасної панни з тілом Лютеції і головою Адольфини. Відвести очей від неї не міг. Так, це була вона! Вона! Він упізнав її!

– Нарешті ми стрілися з тобою, Мальво! – прошепотів пересохлими вустами. – Я йду до тебе!

Ящик під ним перекинувся, і в його вирячених очах образ Мальви вибухнув яскравим спалахом блискавиці. Простяг до неї руки і, коли їхні долоні з’єдналися, пішов за нею в танок. О, це був якийсь навіжений танець, довкола кружляли, як зграя пелюсток, барвисті пари, лунав дзвінкий сміх, а оркестра краяла повітря звуками музики і здіймала цілий вихор, котрий підхоплював їх і ніс на собі понад горами сміття. Поруч витанцьовували Мотря і Хівря, пурхала Фрузя у прозорій сукні, а там далі, з якоюсь панною граф Шруботяг. Вихор ніс їх усіх із шаленою швидкістю в Країну Нецілованих Вуст.

Падаючи в траву, Бумблякевич інстинктивно рвонувся і, вивільнивши шию зі сталевих кліщів, вихопив шаблю та загарчав так несамовито, що всі ворони, які перебували в промені кілометра, враз шугонули в повітря і злякано забили крильми. То був бойовий крик дикого гуна, роз’ярілого половця, сп’янілого битвою козака і оскаженілого гайдамаки водночас. Хмільна кров далеких пращурів прокинулася раптом у ньому, і в цю мить він готовий був ставити чоло хоч би й цілій зграї розбишак. І невідомо, що виявилося грізнішою зброєю – крик чи шабля, бо, озирнувшись, побачив якогось довготелесого чоловіка, що драпав від нього, мов очманілий. Цей чоловік хотів мене задушити, подумав Бумблякевич. Але, усвідомивши, що це єдина жива істота, яку нині зустрів, закричав:

– Гей! Не тікай! Іди сюди! Чуєш?

Довготелесий зупинився і нерішуче затупцяв на місці.

– Стривай! – махав йому шаблею Бумблякевич. – Вертайся!

– А ти не будеш більше так гарчати? – запитав з тривогою в голосі.

– Ні, не буду. Якщо ти не будеш мене душити, – сказав примирливо, ховаючи шаблю в піхви.

– Добре. Вважай, що я пожартував, еге?

– Я теж.

Чоловік наблизився, і Бумблякевич побачив, що той виглядає як звичайнісінький приблуда – зарослий, неголений, в обтріпаному жовтому фракові на голе тіло, в штанах таких широких, що там завиграшки можна було заховати кулемета, і в розлізлих облуплених черевиках без шнурків. Фрак ззаду мав два довгі стрипцюваті хвости, що метлялися з кожним кроком.

Чоловік сів у траву, висмикнув стебельце пирію і, задумливо покусуючи його, прискалив око:

– Ти той… не злишся, що я хотів тебе задушити?

– Ні. А чому ти мене хотів задушити? – поцікавився Бумблякевич, сідаючи навпроти.

– Бо я Цитриновий Вбивця! – і він гордо випнув свої худі волохаті груди.

– Ну то й що?

– Як то що? Ти ніколи не чув про Цитринового Вбивцю?

– Ні. Не чув. Розкажи.

Бумблякевич тішився навіть такому знайомству. Але той закопилив губу:

– Я ображений.

– А то чого? Чи ти вважаєш, я повинен був чути геть про всіх убивць?

– Як ти можеш так говорити? Про яких усіх убивць? Цитриновий Вбивця – один-єдиний! Це сенсація XX віку! Якби я жив десь в Англії чи в Італії, про мене б знімали фільми, писали книжки, а всі найзнаменитіші адвокати порозбивали б собі лоби, змагаючись за честь захистити мене на судовому процесі!.. От де варто жити. Там, де не так саме вбивство принесе тобі задоволення, скільки участь у голосному процесі. Там і не хтів би вбивати, а вбив би. А що в нас? Скількох я вже закатрупив, а наші детективи жодного разу навіть не занюхали мого сліду. Що це за порядок? У мене ж так абсолютно пропаде кваліфікація! Жодного стимулу для праці! Я розумію кайф, коли ти весь час балансуєш на одній нозі, коли за тобою полюють аси криміналістики. Ти просто змушений обмислювати кожен свій крок. А тут мене розбестили до такої міри, що я вже серед вулиці на очах в народу душив своїх жертв – і жодного разу не попався… Тепер мене просто якась вселенська нудьга охопила. Я плюнув і пішов світ заочі.

– О! – вигукнув Бумблякевич. – Ти нарікаєш на наших криміналістів? Але ж вони зробили просто геніально! Вони повністю тебе зігнорували, задовбали своєю байдужістю. Ти сам змушений був вступитися. Тут теж є своя логіка.

Цитриновий Вбивця замислився.

– Гм… можливо, ти й маєш рацію… А хочеш, я покажу тобі свій альбом?

– Що за альбом?

– Альбом Цитринового Вбивці!