Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Це ті, що з паном Ліндером займалися оживленням, – здогадалася Емілія. – Не знаю, як ви, а я більше не збираюся потрапляти в такі жахливі пригоди.

– І куди ти хочеш податися? – спитав Бумблякевич.

– Гадаю, всім нам слід повернутися до нашого рідного містечка. Панові Ліндеру кінець. Коли цих дванадцять слуг Сатани увійдуть до замку, то будуть мило здивовані. Їх теж чекає безславний рішенець. Дуже мені шкода покидати наш родовий замок. Але мешкати вкупі з цілою зграєю упирів – бррр! Ніхто мене до цього не примусить. Сестри! Гайда за мною!

– Чекайте, а я? – озвалася Лютеція. – Мені тепер куди?

– І ти йди з нами! – відказали карлиці. – Ми всіх запрошуємо до нас. І вас, пане Бумблякевич, також!

Бумблякевич поглянув удалину – десь там, за обрієм, розкинулася чарівна країна сміття, а в ній чекають на нього Мотря і Хівря, блукає Мальва Ланда…

– Ні, я повертаюся у чарівний світ, з якого прийшов.

– Любий мій, – пригорнулася до грудей кішечкою Адольфина, – ти не можеш залишити мене напризволяще. Візьми із собою. Може, у тій стороні, куди ти йдеш, не буде тобі відданішої подруги, ніж я.

– Ти вже не вимагаєш назад свого тіла? – спитав Бумблякевич.

– Уяви собі, що ні. Я раптом збагнула, що воно мені просто ні до чого. Я так його прагла раніше, а тепер, коли зустріла, пригадала, скільки воно мені завдало клопотів, скільки дорогоцінного часу я вбила лише на нього. Це ж просто жах! Життя голови без тіла – це щось ідеальне і високе, це якраз те, до чого повинні прагнути всі нормальні люди. Панна, яка не відвідує кльозету, – це вже фея. Голова – це і є сенс життя.

– Цікаво! – пошкрябала потилицю Емілія. – А я, дурна, думала, що весь сенс життя якраз у мене між ногами.

Сестрички весело розсміялися.

– Візьми мене! – просила голова таким ніжно-жалісливим голосом, зазираючи своєму обранцеві в очі, що йому до горла підкотився клубок.

І вже мало бракувало, щоб таки погодився – голова Адольфини викликала у нього дивний потяг, важко було відірвати очі від її вроди і соковитих вуст. Але тут уявив собі, як з’являється з головою сторонньої жінки в маєтку Купчаківен або перед Мальвою. Що вони на те скажуть?

– Ах, мої любі панни, – театрально зітхнув Бумблякевич. – На жаль, мушу з вами розлучитися. Мене чекає довга мандрівка, повна небезпеки. Чи можу я ризикнути ще чиїмось життям, крім свого власного? Передаю тобі, Лютеціє, голову Адольфини, все ж ви якась рідня, і маю надію, що ви потоваришуєте і небавом будете почуватися як одне ціле.

Лютеція прийняла хлипаючу голову, а Бумблякевич усіх їх по черзі поцілував у вуста.

– Нам буде сумно без вас, – зітхнула Соломія.

– Хто ж нас тепер перенесе через каміння? – зітхнула Лідія.

– Хто нас погоцкає на конику? – зітхнула Емілія.

– Любий! – скрикнула голова Адольфини навздогін. – Пам’ятай, я одна щиро кохала тебе!

– І я! І я! І я! І я! І я! – навперебій загукали сестри з Лютецією.

Але Бумблякевич більше не озирався. Чорна вервечка похмурих гостей непоквапно піднімалася вгору. Мусив їх обминути. Тому-то шугнув у кущі і, зробивши чималий гак, спустився з гори по протилежному схилі. Далі йшов, тримаючись дерев і кущів, аби його не помітили в замку. Хоча там, мабуть, уже почався справжній бенкет для обох упирів.

Шлях знову вів його у таємний світ смітника, до дивних палаців і звабливих панночок, у райські сади Мальви Ланди. Спустившись у долину, потрапив до лісу, пірнаючи у запахи хвої, моху й вологи, просяклої гострим духом грибів, плутаючись ногами у буйній траві понад вузеньким потічком, що грайливо дзюрчав поміж деревами, утворюючи де-не-де калюжі й болотисті місцини, яких Бумблякевич ані в думці не мав обминати, боячись змилити дорогу. Потічок був йому єдиним орієнтиром, адже всі річки течуть до моря, і цей потічок мусив так само кудись впадати, якщо не в саме Море Борщів, то в інший потік, який, у свою чергу, мав би віллятися в те Море.

Години через дві ліс прояснів, змалів і несподівано перетворився на безмежне пустище, геть поросле густим бур’яном і кущами ожини, яка жадібно хапалася за штани, а подекуди здіймалася вище і дряпала рукави. Бумблякевич вийняв шаблю і в декількох місцях мусив навіть прорубуватися крізь хащі, безжально відсікаючи виткі батоги. А потічок продовжував свій біг, петляючи поміж пагорбами, вода цвиркала під ногами, і мандрівець тішився, що має на собі чоботи, котрі його рятували не тільки від води, а й частково від колючої ожини та будяччя. Надвечір Бумблякевич потрапив у суцільне царство заліза. Воно виростало із землі і ставало сторчма, вибухало і розламувалося у нестримній ядучій іржі, спинаючись до сонця. Залізні рейки у своїх хитросплетіннях нагадували велетенські стебла трав, здвоєні колеса паротягів перепиняли шлях, але бадьорий струмок не звертав на те все страхоття жодної уваги, мужньо прориваючись вперед і вперед. Беручи з нього приклад, так само бадьоро долав дорогу Бумблякевич, і тільки сутінки врешті впокорили його і змусили шукати нічліг. Вибрав клапоть не прошитої ожиною трави, упав навзнак, і за хвилю підхопила його ріка сновидінь.