Юрий Винничук - Мальва Ланда

– Так от, що це було… – сказав Джавала задумливо. – Це були трупи… Там, у тій залі, де творилася меса, було дві труни.

– Ага, – кивнув Бумблякевич. – Це цікаво. Мусимо негайно ушиватися. Особисто я всі свої справи владнав і можу спокійно повертатись на сміттярку. Там мене чекають панни Купчаківни. Досить з мене пригод.

– Ви не можете просто так зібратися і піти! Хтозна скільки людей перебуває у смертельній небезпеці!

– А що я, по-вашому, повинен робити?

– Мусимо піти подивитися на ту залу. Може, якраз щось придумаємо.

– Що це таке? – озвалася Адольфина. – Я нічого не знаю! Як же так можна – у нашій присутності щось вирішувати, і при цьому ані півслова не пояснивши?

– Мені здається, жінкам не варто лізти у небезпечні справи, – відказав Джавала.

– Ха! Але ж ми тут збираємося замешкати! – сказала Емілія. – Ми повинні знати, що відбувається в нашому замку.

– Добре, – відказав Бумблякевич. – З нами піде Емілія. Всіх решта прошу зайняти спостережні пости коло вікон. Якщо помітите щось підозріле, відразу гукайте.

– А я! Я теж хочу щось робити! – стояла на свому Адольфина.

– Ну, от покладіть і її на підвіконні, – розпорядився Бумблякевич.

Посеред зали була накреслена звізда Соломона, довкола якої стояло тринадцять крісел, а на бильцях висіли білі сутани з каптурами.

– Що означають оці два вплетені в себе трикутники зі знаком посередині? – спитав Бумблякевич, замислено розглядаючи таємничі гексаґрами.

– Цей золотий, обернений вістряком догори, називається тріангулюс асценденс і символізує Макропрозора, себто Білобога. А срібний, вістрям донизу, його лихе відображення, знак Мікропрозора, Чорнобога. Бо, як сказано на Смараґдових Таблицях Гермеса Трісмеґіста, «так, як там угорі – так само й тут унизу!» Знак Ставроса в центрі печаті Соломона символізує стосунок духу до матерії. Риска простопадна – це творчий Фаллюс, котрий запліднює поземну Ктеіс. З грецької Фаллюс – це Прутень, а Ктеіс – Піхва. Більшість магічних актів діється якраз біля печаті Соломона. Але тепер мусимо зазирнути в труни.

– Ви збираєтесь їх відкрити? – спитав Бумблякевич.

– Звичайно. Хочу знати, на якій стадії зупинилося оживлення. Сподіваюсь, ви не з лякливих?

– Ні. Аби-но все це скорше скінчилося!

– Я теж нічого не боюся, – сказала Емілія. – Можете на мене розраховувати.

– Ну, тоді нам море по коліна, – засміявся Джавала. – Ану, пане Бумблякевич, берімося за віко.

Віко було важке, а може, і не так важке, як якась сила притягала його до труни і не давала здвигнути. Щось мовби там зсередини притримувало віко.

– Ану-ну, ще трішки! – крекнув Джавала, і ось нарешті віко піднялося, і що вище вони його піднімали, то усе легшим ставало, аж поки не зняли зовсім та не поклали на землю.

– Боже мій! – скрикнув Джавала, а Бумблякевич тільки огокнув і пошкрябав потилицю.

В труні, наче жива-живісінька, лежала сама пані княгиня фон Шруботяг.

– Які вони подібні! – сказав Бумблякевич. – Мов одна людина.

– А як збереглася! – додала і своє Емілія.

– Думаю, що їм уже небагато зосталося до оживлення, – сказав Джавала. – Мусимо квапитись. Берімося за друге віко.

І друге віко так само чинило опір, навіть ще дужчий, ніж перше, але таки було подолане, і всі побачили у труні вилитого Теодора фон Шруботяга. Мав лискуче волосся і щоки з рум’янцем, червоні вуста мовби хто підмалював.

– Шкода, що княгиня раніше нічого не говорила мені про цих своїх предків, – зітхнув Джавала. – Я давно би вже був ними зайнявся. А так тепер доведеться братися до чорнової роботи.

– Що ви збираєтеся чинити? – спитав Бумблякевич.

– А як ви гадаєте? – таємничо всміхнувся Джавала, і в Бумблякевича від страшного здогаду запаморочилося в голові.

– Невже ви…

Але Джавала не дав йому договорити, приклавши пальця до вуст.

– Мовчіть. Еміліє, підіть хутенько на кухню. Я там бачив сокиру.

– Вже лечу! – зраділа карлиця, що й вона врешті стала в пригоді.

Джавала роззирнувся по залі, схопив одне з крісел, перевернув його і двома ударами ноги виламав дві ніжки.

– Ні, я цього не витримаю, – пробурмотів Бумблякевич. – Щоб ото за якийсь нещасний тиждень пережити аж стільки пригод? Та що я вам – Гуллівер чи яка мара?

– Шановний, – мовив Джавала, – якщо ви не допоможете мені, то, можливо, ця пригода буде останньою у вашому житті.

– А що я повинен робити?

– Загостріть ось ці дві ніжки.

Емілія подала тремтячими руками сокиру. Дерево було тверде і відколювалося скалками, а сокира застрягала у паркеті.