Юрий Винничук - Мальва Ланда

Коли ж Бумблякевич поклав голову Адольфини у своєму покої на тацю, а сам зібрався до лазнички, вона запротестувала:

– Я теж хочу спати на подушці!

– Може, ти ще й купатися забажаєш? – буркнув.

– Звичайно! Мені треба помити волосся.

Крекчучи, заніс її до лазнички і скинув у воду. Голова плавала на поверхні, мов латаття, вкривши волоссям півванни. Процедура миття тривала кілька хвилин, але після цього Адольфина зажадала, аби їй ще й зуби почистили.

– Як добре, що цим і вичерпуються твої гігієнічні потреби, – сказав, відносячи її до покою.

– Авжеж. Я ідеальна, – ліниво позіхнула вона і нагородила Бумблякевича багатообіцяючою усмішкою, розмістившись на подушці.

Коли ж він сам хляпнув у м’яку свіжу постіль, то миттю провалився в дрімучий і ситий сон. За стіною, розпарені після лазнички, міцно спали карлиці. Не спав тільки замок, перекочуючи з кутка в куток наполохані згуки і відбиваючи луною пугукання сов у старезній розтрісканій вежі.

Серед ночі Бумблякевич прокинувся від нестримного блаженства, котре накотилося на нього медовою хвилею і розпеленало зі снів, вилущило на поверхню гойдливого моря ночі. Ковзнув рукою під ковдру і намацав розкуйовджене жіноче волосся, що рухалося й хвилювалося, лоскочучи йому стегна – то Адольфина жадібними вустами витягувала з нього всю міць і відвагу, а даючи натомість тілові наливатися млістю, зневолюючи і розслаблюючи. Бумблякевич покірно поринув у теплу дрімоту, то вигулькуючи, то знову занурюючись усе глибше і глибше, аж поки не відчув серед снів, ще не бачених досі, як тіло його проймає соковита судома, і ось він уже летить стрімголов у чорноту чорнот, з якої, здавалося б, нема повороту.

Ранок вдарив у вікна співом пташиним, порипуванням флюгера і шелестом ясенів. Бумблякевич розплющив очі й крізь сизу паволоку побачив, як теплим й ніжним кошеням у нього між ніг спала голова панни, і волосся тремтіло від її сонливого подиху. Вона зі своїми довжелезними віями скидалася на ляльку, а пишні ясночервоні вуста мали на собі печать невинности, нагадуючи дитячі. Як же встати тепер, щоб її не збудити?

Ураз розчахнулися двері, і вся трійця голих-голюсіньких карлиць влетіла до покою. Голова під ковдрою прокинулася і затамувала подих.

– Вставай, ледацюго! – гукнула на усю щемливу міць своїх тендітних легенів Емілія і потягла на себе ковдру, оголюючи живіт Бумблякевича і причаєну біля скарбу голову панночки.

Карлиці, уздрівши таку розпусту, аж захлинулися гнівом, та заки вони оговталися, Бумблякевич сховав голову собі за спину:

– Прошу спокою! Я сам її увечері накрив ковдрою, щоб не застудилася після лазнички.

– Ага! – зойкнула Соломія. – То вони ще й купцю-дупцю робили!

– Падлюка! – верескнула Лідія. – Змія підколодна!

– Це, напевно, про мене, – зітхнула Адольфина. – Але щодо купцю-дупцю, то це в моєму випадку велике перебільшення.

– Прошу не обзиватися, – сказав Бумблякевич. – Ми нічого такого собі не дозволили.

– Не дозволили? – перепитала Емілія. – А що це таке?

Бумблякевич ковзнув оком вздовж її вистромленого пальчика і з жахом утупився у свого прутня, що стирчав, мов наладований обріз, готовий будь-коли пальнути комусь жменею шроту в чоло.

– Перепрошую, але в кожного мужчини зранку саме так і повинно виглядати. Років за двадцять, можливо, й буде інакше, а тепер – мусите з тим змиритися.

– Бреши більше! – гнівалася Емілія. – Так нас заморочити!

– Е-е! – раптом хитро засміялася Соломія. – Якщо він каже, що нічого не робив з тою почварою, то це ж легко перевірити!

І не встиг Бумблякевич спохопитися, як Соломія горобчиком злетіла на нього, настромилася легко, мов кавальчик сала, і помчала галопом лугами, гаями, блакитними небесами – і невідомо, куди б її жеребчик заніс, якби в цю мить до неї не підкотилася голова панночки і з усієї сили не вп’ялася зубами в малюсінький рожевий абрикосик задочка. Вереск пролунав так пронизливо, що Бумблякевич, мов ошпарений, вискочив з-під Соломії на підлогу. Голова відпустила Соломію і люто заклацала зубами, побачивши, що сестри починають обступати її з трьох боків. Емілія навіть озброїлася кріслом, Лідія схопила канделябра, такого, що ним і слона заб’єш, а Соломія одною рукою потирала задок і скавуліла.

– Ну-у, зараз ти нам за все заплатиш! – просичала Емілія.

Бумблякевич у млі ока ще встиг перехопити крісло, яким та замахнулася.

– Ану перестаньте! Негайно вгамуйтеся, бо повикидаю вас через вікно!