Юрий Винничук - Мальва Ланда

– А як же твоє тіло? – спитала Лідія, втираючи сльози.

– Батько мій довго його шукав, а якось сповістив, що знайшов. Тільки тіло моє на той час вже завело собі нову голову…

– Стривайте, – перебив Бумблякевич, – я знаю, про яку голову йдеться! То голова бухгалтера Цибульки!

– Так, це чоловіча голова. Звідки ви знаєте?

– Мені видається, що… е-е… одним словом, я спав з вашим тілом, – признався Бумблякевич.

– Що? Ви спали зі мною? – обурилася Адольфина.

– Та не з вами, а з вашим тілом, котре мало на собі голову бухгалтера Цибульки.

Та бідолашній голівці було важко щось второпати в цій історії, і вона наполягла, щоб Бумблякевич розповів усе за порядком, а коли він закінчив, сказала:

– Це схоже на правду. Батько не втаємничував мене в деталі, але з вашої розповіді виходить, що мій батько якимось чином зв’язаний з тим іншим світом?

– Мабуть, через капітана Тягны-Рядно, – відказав Бумблякевич. – Про нього він вам нічого не казав?

– Ні. Сказав тільки, що йому вдалося вистежити моє тіло і що воно тепер знаходиться в замку.

– Коли він таке сказав?

– Позавчора.

– Що ж, цілком можливо. Якраз перед тим уночі панна щезла, а мене хтось приголомшив. То мусив бути пан Ліндер. Але чому він забрав її до того замку?

– Він вирішив ще зачекати і не повертати мені тіла. Боїться, що я знову втечу і нароблю клопоту. Тому я вирішила сама здобути своє тіло… – Адольфина уважно зміряла Бумблякевича кокетливим поглядом і спитала: – То ви кажете, спали зі мною? Ну, і як? Як вам моє тіло?

– Я так і думала, що це якась простигосподи, – зітхнула Емілія.

– Мовчи, шкаралупка! – стрільнула очима Адольфина. – Я, на відміну від тебе, свою цноту зберегла. Чого ж ви мовчите? Хіба не так?

– Авжеж, я мав справу з панною, – замріяно промовив Бумблякевич. – Ваше тіло було досконале. Коли я приглянувся до вашої голови, то ще подумав собі: якби цій голівці та таке тіло, як у того нещасного Цибульки, то се була б ого-го яка краля!

– Справді? Так і подумали?

– Еге, от хай лусну, коли брешу.

– Ну, то виходить, що ми з вами коханці?

– А я не казала? – підморгнула сестрам Емілія. – Отаке нещастя, качан якийсь безтілесний, а куди гне!

– Виходить, що коханці, – погодився Бумблякевич.

– Ну що ж, ви мені подобаєтесь, – визнала Адольфина. – Ви круглий і я кругла, ха-ха-ха… І якщо ви вже встигли пригоститися моїм тілом, то зосталася зовсім дрібничка – пригоститися моїми вустами, – і тут вона смачно поплямкала.

– Гей! – гукнула Емілія. – Ти не дуже свого писка роззявляй на чужий коровай!

– А то чий же се коровай! – спитала невинним голосом Адольфина.

– А не твій! – відрізала Емілія якомога грізніше.

– А чий же?

– А не твій! – ще грізніше втяла Емілія.

– А чий же? Чий?

Бумблякевич тільки весело підсміювався з тієї сцени.

– Мій! – нарешті вирвала зі себе Емілія, випроставшись із руками в боки на весь свій куценький зріст.

– І мій! – кувікнула Лідія.

– І мій! – писнула Соломія.

– Ага, то вас аж троє! – насмішкувато проказала Адольфина. – Чудово. Почнемо зі старшої.

І в один мент підкотилася до Емілиної ноги та вхопила її за литку, аж та з вереском повалилася на землю. Не знати, чим би це скінчилося, але Бумблякевич поквапився їх розборонити. Голова його послухалась і розтиснула зуби. На щастя, шкіри вона не прокусила, і Емілія відбулася самим переляком.

– Я заб’ю її! – кипіла Емілія, потираючи литку. – Я втоплю її! Спалю на вугіль!

– Перестаньте сваритися, дурні баби, – намагався їх примирити Бумблякевич. – Невже конче мусите мене поділити? Особисто мені найліпше, коли я нічий. Маємо спільну мету і будемо ділити її.

– Вони мене образили, – сказала Адольфина. – Я їх перша не зачіпала. Тепер нехай знають, що я здатна себе оборонити. Зрештою, то було тільки попередження, бо я могла відбатувати шмат литки, як шматок пирога. У мене зуби, як ножі.

– Не дуже нахваляйся, – процідила Емілія. – Ми теж не з лика шиті. Знайдемо на тебе спосіб.

– Ну-ну, ви мені тут добалакаєтеся, – втрутився Бумблякевич. – З вами по-доброму, то починаєте дибки ставати. Якщо мені зараз же не замиритеся, то покину вас і піду собі сам. Нащо ви мені здалися? Ви троє, виявляється, дороги до замку не знаєте, а тебе тягни на собі.

Усі три карлиці, мов на команду, гугупнули свому лицарю в ноги і заскиглили, заблагали не кидати їх напризволяще, бо ж вони такі маленькі, такі безпорадні, такі слабенькі, що пропадуть самі в цих нетрях ні за цапову душу. А з головою вони вже пересварюватися не будуть, нехай їй грець. Адольфина теж заприсяглася зуби в хід більше не пускати.