Юрий Винничук - Мальва Ланда

– А щоб тебе шляк ясний впік! – вилаявся пан Ціммерман. – Відьма чортова! Щоб ти в порох розсипалася!

Та панна його не слухала, бо знову заплющила очі і непорушно застигла. Ним аж трусило від нервів, але надворі була ніч й хотілося спати. Погасив свічку, вмостився собі в кутку у кріслі та й заснув. Уже ніщо його не дивувало настільки, щоби міг втратити спокій, а тому спав із кам’яним серцем і снилися йому вечірні львівські вулиці, наповнені запахами кави, смажених тертюхів з часниковою підливою, квашеної капусти і ще передвоєнних бавовняних майталесів, що їх люблять вивішувати наші статечні мотрони на бальконах, і то так, аби кожен міг помилуватися добротністю старої білизни.

Цей ранок пан Ціммерман буде пам’ятати, доки житиме. Прокинувшись і побачивши себе в кріслі, одразу пригадав усе, що відбувалося вночі, одне втішало – що це вже остання ніч у полоні в пана Ліндера і сьогодні вдасться втекти. В покої було тихо і сутемно, Олюня ще спала, а відьма не подавала жодних ознак життя. Не хотів навіть дивитися у її бік, але коли розсунув штори і сонце залило кімнату, побачив щось таке, що ледве стримав себе, аби не скрикнути у відчаї: обидві жінки лежали одна біля одної. Але Олюня мала якось неприродно вивернуту голову, з першого погляду було зрозуміло, що вона не дихає, про це свідчили й вибалушені осклілі очі і синці на горлі, голова її була зовсім лисою, а з грудей щезли коралі, які вона забрала у панни. Тепер ті коралі знову червоніли на грудях їхньої власниці, та не тільки коралями розжилася панна – голову її оздоблювало густе Олюньчине волосся.

– Ах ти ж, курвеґо! – вилаявся пан Ціммерман. – То ти мені задушила жінку за якісь засрані коралі? Ти – колодисько гниле!

Панна вдавала, що не чує. Бідолашний удівець, закипаючи від гніву, заходився вбиратися, а що його одяг пані Ліндерова вишпурнула у вікно, то мусив зодягнути мундур, а коли почепив і шаблю, то відчув такий наплив завзяття, що вхопив панну за волосся і смикнув з усієї сили, та, на його подив, волосся мов приросло до голови. Щойно тепер зрозумів, у яку халепу потрапив. У смерті Олюні звинуватять не кого іншого, як його самого, та ще закинуть знущання і садизм. Адже ж то він – звироднілець – спочатку задушив у ліжку власну дружину, а потім поголив її налисо, а волосся спалив. Он же й смалюхи волосся на подушці! Що мав чинити? Мусив негайно давати драла, коли не хотів зогнити в Ліндеровій в’язниці. Але на прощання покаже цій хвойді, як із нього глумитися. Запалив свічку і підніс її до волосся, яке тепер належало мертвій панні, та не встигло воно спалахнути, як покійниця рвучко зірвалася з ліжка й вибила свічку йому з руки. Свічка упала на килим, густий ворс радісно спалахнув, і кімнату наповнив сморід горілої вовни. Панна стояла перед напасником у всій своїй розкішній голизні, очі – великі і круглі – блискали люттю. Колись ніжний ротик з кокетливою усмішкою спотворила гримаса упириці, маленькі білі зубчики видовжилися й загострилися, на пальцях зблиснули нігті. Пан Ціммерман відчув, що знову пріє. Але мундур додавав відваги. Висмикнув шаблю і зайняв бойову поставу:

– Ну, давай, іди сюди, стара кунда! Матлоха смердюча! Давай! Сюди!

Рухи панни були дерев’яні й різкі. І від цього ще жахніше ставало на душі в зацного лицаря, і він уже з тривогою позирав на вікно, чи вдасться йому вистрибнути в сад, оскільки шлях до дверей перепиняла панна. Тим часом вогонь захоплював усе ширші терени в кімнаті – зайнялася постіль, плетена валіза разом з подарунками, Олюньчина і панянчина сукні. Вогонь, захлинаючись, випасав килим, підступаючи усе ближче і ближче до ніг панни, аби жадібно кинутися їх лизькати. Пан Ціммерман відчинив вікно. Висота його не лякала – якихось три метри, а внизу м’яка спушена земля з квітами. Панна, зметикувавши, що здобич ось-ось чкурне, раптом захарчала й стрибнула з розчепіреними руками й вискаленими іклами. Шабля свиснула в повітрі і з лету врізалася в плоть, голова здивовано крутнула очима і відвалилась від тулуба, з розчахнутої шиї забулькотіла темно-червона каламуть і залила груди панни. Тіло її зробило ще один непевний крок уперед і гримнуло на килим, просто у вогонь. Голова лежала біля ніг пана Ціммермана й осудливо пронизувала його своїми балухатими очима, в кутику вуст застигав тоненький струмик крови. Витер шаблю до штори, кинув прощальний погляд на постіль, де, вся охоплена вогнем, віддавалась останній екстазі Олюнька. Сморід смаленої вовни, волосся, людського м’яса рвався у розчинене вікно і гнав садом, лякаючи пташву, куйовдячи квіти і напуваючи страхом літневий сонячний ранок.